Стоїш, слухаєш степ... а в степу десь далеко-далеко дзвонять моторами комбайни... а ближче... десь тут... навколо тебе сюрчать у свої пищалки коники... і валом напливає на тебе пшениця.
А недавно, піднявшись з балки на косогір, я відкрив для себе соняшникове поле. Я знаю, так, я розумію, що соняшники тисячу разів малювали до мене і будуть малювати після мене, але я перебув у захваті на цьому полі цілий день, і прийду до нього ще завтра, і прийду післязавтра. Здавалося мені: потаємна якась сила, повна гарячого сонця, вітру, гудіння бджіл вилунювалася з нетрів соняшникового поля, з його глибин.
Я багато понаписував тут картонів, і дещо таки мені вдалося. Проте ночами сниться мені Львів...
Смішно, правда, що серед, так би мовити, пейзажної розкоші, сниться мені Львів? А втім, мені скрізь і всюди, куди б я не поїхав, сниться і сниться Львів: якась вуличка, провулок, будинок, гурт дерев у Стрийському парку, крани на новому Сихівському масиві, якийсь маскарон із Ринку, сірий камінь старої бруківки. Не є це, як кажуть, гуцули, "бануванням" за містом, яке ти залишив на короткий час, є це, гадаю, проекцією тобою колись побаченого, яке закарбувалося у пам'яті, відклалося на майбутнє: "Це треба намалювати".
У другому листі Володимир Йосипович, розвиваючи тему, писав, що Львів увійшов у його хлоп'ячу душу відразу. "Місто впало мені в серце, як в озеро, і вже звідти ніякою силою його не видобути... і не треба видобувати, бо як би жило моє серце без львівських, якщо хочете знати, дворів. Я уперше приїхав до Львова влітку сорок першого року, а два тижні до початку війни... приїхав із свого села Чорний Острів на буфері товарного поїзда. Відтоді минуло ціле життя, а я, проте, до цього часу ношу в душі перші світлі і чисті дитячі враження від побаченого в місті. Власне, мою уяву вразили будинки. Ні, не їх висота, не їх масивність, закам'янілість, якщо можна так сказати, а їхні "обличчя". Я і тепер днями і тижнями надивляюсь на львівські будинки і в кожному, старому і новому, бачу обличчя... вікна дивляться на мене, як очі — то байдуже, то весело, то зосереджено, а буває — сміються з мене вікна, регочуть. Ви не чули, щоб вікна реготали?
Коли після війни, у сорок шостому, я став студентом художнього училища, а ще через рік вступив до Інституту прикладного і декоративного мистецтва, то кожну вільну хвилину згайновував на міських вулицях і площах, біля воріт заводів, у парках; я тоді придивлявся до Львова і пробував Львів малювати.
Місто не давалося до рук.
Етюди виходили або ж сірі, бліді, або ж фотографічні, з великою кількістю зайвих деталей... я не знаю, де подівалися тоді львівські вікна, що вміли реготатися. Може, був із мене такий собі невдаха-ху-дожник, а може, місто не "давалося на пензель" через моє невміння помічати в ньому характерне, тільки йому притаманне?
Мій учитель Микола Іванович Федюк, бувало, посміюючись з моїх художницьких мук, казав:
— Львів, хлопче, місто непросте. Це як запах польової квітки. Спробуй його намалювати.
Він гарно говорив, мій учитель, і я пам'ятаю його слова дотепер, але від красивих його слів легше мені не було.
Інший мій учитель, відомий художник Роман Юліанович Сельський, переглядаючи мої львівські етюди, хитав докірливо головою:
— Місто твоє мовби заворожене, застигле. Дивися-но, як на цьому етюді дихає твоє поле, як живе твій ліс. Порівняй. А місто камінне... камінь на камені, і душа його замкнута на дев'ять замків. Чому? Може, тому, що ти селянський син... ти більш чутливий до поля, до села? Хоч,— він відразу собі заперечував,— я, приміром, міщух зроду. У Львові мешкаю споконвіку, а ніколи міста не малюю,— і художник розгублено розводив руками.
У своїй художницькій молодості я подружився (ні, це не те слово) — зблизився, душевно поріднився з Романом Миколайовичем Ту-рином — з чудовим художником, який в усі часи — аж до самої смерті — безжально транжирив свій час на розмови, допомоги, настанови, делікатні поради своїм молодим колегам. Він любив "відкривати" людей, допомагати людям, особливо молодим, підставити при потребі своє плече, позичити грошей "на вічне віддавання". Таким був Турин.
Ми з ним, бувало, обійдемо цілий Львів. Бо казав Турин:
— Шукай, Влодку, своє місто... свій куточок. А знайдеш — і засвітиться воно тобі раз і назавжди, і вже з цим світлом, прояснений, будеш ходити Львовом і малювати його.
Шукай до міста свого ключа, чоловіче..."
У третьому листі з Черкащини Володимир Йосипович писав, що Львів відкрився йому, дипломованому вже художнику, який до того часу надивився багато інших міст, ген-ген пізніше. "Відкрився мені Львів банально просто — одного погідного дня з Високого Замку. Я і до цього дня малював місто з тієї точки, але тільки сьогодні воно підпустило до себе ближче: зелені і червоні дахи, вежі, куполи, усе це юрмище будинків купалося, тонуло в яскравій осінній червені дерев. Я ніколи до того не бачив Львова таким яскравим, на моїх картинах він завжди був сірий, неприступний, а тут сірість щезла, бо нема, нема, люди добрі, у львівському колориті сірості, як здавна вважали художники, а є сріблясто-попелястий колір, теплий, підсвічений і підігрітий то соковитою зеленню, та палаючою ватрою осені, то синьою голубизною снігів.
Це було моє відкриття; я не гарантую, що інші художники не бачать Львів по-своєму, я просто розповідаю про знайдений мною ключ, про який говорив Турин.
Я навіть тут, серед степів, відмикаю своє місто, входжу у нього і малюю... малюю трохи по пам'яті, а трохи з начерку в блокноті куточок Львова з риштувань нового готелю "Інтурист": кучугури дерев, з-поміж яких виглядає шпиль старого будинку.
Львів треба малювати таким, яким ти його любиш".
ОСТАННЯ МАНДРІВКА ПОЕТА
Життя заходило, як велике червоне сонце.
Він відчував і усвідомлював свою кончину, але дивився смерті у вічі без ляку, знав, що не випросиш у неї ні відстрочин, ні помилування; він усе зробив, що міг, і навіть більше. Його можна звинувачувати часом у запальності, часом у поспішності, але ніколи не грішив лінощами, отим русинським зволіканням, відкладанням на завтра, він працював день за днем, навіть у ті дні, коли душу роздирало від крику, а тіло переставало йому підкорятися.