"Де-де, а на Галицьку, 6, я пошкандибаю,— міркував Франко, тяжко рушаючи з місця.— Тут ніби недалечко... тут недалеко на Галицькій я знімав за 6 гульденів кут у старої господині. Недовго, правда, знімав, бо де тих гульденів міг набрати? Але і без гульденів зазнав тут жалю і горя... тієї осені 1879 року Ольга... Ольга Рошкевич стала під вінець з Озаркевичем".
На око набігла сльоза. Старий Поет зупинився перед непоказним будинком і заплакав; дивився угору, шукаючи свого вікна, і не знаходив його. Чи, може, тієї далекої осені взагалі не було в нього ніякого вікна, а в тому вікні — сонця?
"Була то перша моя гірка любов..."
Він стояв посеред вузького тротуару, люди його обтікали як потоки, дехто впізнавав, кланявся... кланявся і дивувався: чого це старий і хворий Поет стоїть на середмістю і плаче. "Хіба поясниш усім? Хіба повірять колись нащадки, що я плакав? Я той, що скалу лупаю, мені плакати не вольно..."
Хтось незнайомий узяв його, обезсиленого, під руку.
— Куди вас завести, пане доктор? — спитав.
"А заведи-но мене, добрий чоловіче, на Вірменську, 29, де була редакція "Праці"... заведи до мого приятеля Данилюка. А заведи-но на Хорунщизну, де я здобував гіркий гріш у наймах у "Кур'єрі львівському". А хіба не видавався також гріш гірким і важким, здобутий на своєму полі — у редакції "Літературно-наукового вісника" та "Наукових записок Товариства імені Шевченка"? Так, траплялася і радість на своєму полі, бо написане й опубліковане множило культуру рідного народу, але й напливало великої праці, як води: редагування, правлення коректури, листування з автурою. І все на одні плечі".
Ні, Поет не має також сили заглянути до кав'ярні "Монополь", що на початку Академічного проспекту, де любив, бувало, посидіти; він сьогодні не пам'ятає про багато інших місць у Львові, де жив, працював, йому було відпущено замало часу і сил, і тому не міг податися бодай на Крижову, 12, де довго мешкав з Ольгою і дітьми, куди приходили, бувало, Кобринська, Кобилянська, Стефаник, Лук'янович.
Але, йдучи яй "свої горби", на Понінського, Франко таки повернув, хоч і тяжко було, на вулицю Голуба. Затягли його сюди спогади молодості. Тут, одружившись з Ольгою Хоружинською, зняв у будинку № 9 на другому поверсі два покої і кухню.
Тут зазнав щастя.
Чи зазнав?
В обідню пору, зблідлий, змучений до решти, але щасливий, Франко сидів на своїх "торбах" біля власного будинку на ослоні під яблунею, яку сам на радість дітям колись посадив, і думав, що випав сьогодні у нього великий день: він знову після хвороби, після довгого заторництва в "Народній лічниці" оку ну вся у міське життя — і наче поздоровішав. Ой...
Коли хотів звестися на ноги, то зробити цього не міг: хвороба сиділа в ногах, у руках, у кожній кісточці.
І він уже ясно, виразно, без маскування від самого себе подумав, що сьогоднішня його мандрівка по Львову була останньою.
Останньою?
На порозі стояла смерть.
КРЕМЕНЕЦЬКА ВОРОЖБА
У ту першу хвилину, коли автобус зупинився посеред міста на центральній вулиці, мене овіяла, вдарила у вічі, в душу кременецька ворожба. Здавалося, ніби мене почастували пугарем трунку, якого я раніше ніколи не куштував і який можна випити тільки в Кременці. Спочатку пробував не піддатися хмелеві, бажаючи залишитися скептичним туристом, який надивився і начитався з путівників про різні чуда-дива, і якого, мовляв, тепер нічим не здивуєш. Та дуже скоро мусив визнати себе переможеним.
Ворожба линула звідусіль: з прозорої тиші, що панувала над містом,— тиші цій не заважали ні рідкі автомашини, ні дрібиняста мажа, що поважно повезла на базар глечики і макітри підміських гончарів; з вузеньких середньовічних вуличок, що, вилискуючи сизою бруківкою, розбігалися вправо-вліво від центральної магістралі; з численних скверів і садів, де-не-де вже покраплених осінньою жовтизною; з струнких веж старих соборів, з дуже своєрідних будиночків з їх маленькими віконцями, ґанками, колонами, мансардового типу дахами, критих де гонтою, де гнутою черепицею, а де вже на теперішню моду — шифером; з стрімкої Замкової гори, увінчаної руїнами прадавньої фортеці. І навіть цілком сучасна вулиця Личаківська, на якій у післявоєнні роки виросли будівлі райкому партії, районного Будинку культури, ресторану "Кремінь" та житлові квартали, таїть у собі неповторну кременецьку красу. Можливо, це заслуга архітекторів, котрі зуміли вписати свої новобудови в міський ансамбль. З тесаного місцевого каменю нові будинки стоять тут мовби вже цілі століття.
Не хочу докоряти мешканцям інших міст, але, мабуть, кременчанам належить першість, якщо йдеться про замилування своїм містом, знання його історії, пам'ятних місць. Спитайте, наприклад, робітника, який повертається із зміни на цукровому заводі, на якій вулиці стоять спарені двоповерхові будинки — "Близнюки", і він не тільки назве вулицю, а й з готовністю покаже будинки і розповість, що вони вибуду-вані у XVII ст. в стилі бароко. Студентка місцевого педагогічного училища, яка тільки торік приїхала з далекого волинського села, мов справжній екскурсовод, буде водити вас по ліцейському комплексу, і ии ледве встигаєте запам'ятовувати, що в XVII столітті на цьому місці, де височить корпус колишньої Школи геометрів, стояла церква, одаль — Богоявленський монастир, що був свого часу визначеним центром української культури. Якраз у монастирській друкарні 1638 року було видрукувано "Граматику или письменицю язика словенського". Сзуїти, захопивши православний монастир, заснували тут свій колегіум, який на початку XIX століття став базою для гімназії, а згодом — ліцею.
Якщо ви попросите першого стрічного учня тутешнього сільськогосподарського технікуму, то він покаже вам на Туницькому кладовищі могилу професора В. Бессера, ботаніка й зоолога, котрий на початку минулого століття заклав Кременецький ботанічний сад.
Якщо ви спитаєте хлопчаків, котрі неподалік від краєзнавчого музею ганяють м'яча, що це за хрести біліють на пагорбі, то вони трохи іронічно оглянуть вас (мовляв, великий виріс, а питаєш, як малий), потім скажуть незлагодженим хором:
— Та це ж козацькі могили...