Якийсь добродій у капелюсі, що солідно прогулювався, ніби йому тут не ніч і не кладовище, а Стрийський парк у неділю, проходячи повз Елфі, незадоволено покректав:
"Розспівалися тут".
Потім зупинився, прислухався і вернувся.
"А що ви, власне, тут робите?"
"Гуляю, – відповів Елфі. – А ви?"
Чоловік пересмикнув плечима, заклав руки за спиною і знову пішов. Потім повернувся.
"Перепрошую, а хто це вас навчив співати цей гімн?"
"Це не гімн. Це улюблена пісенька однієї моєї знайомої".
"Хм... Хм... А як її звати?"
"Її звати Марина Чех. А що?"
"Он як..."
І знову зібрався йти. І таки не пішов.
"А як вона себе почуває?"
"Не знаю. Думаю, погано. А що?"
"Ви, здається, мене тут шукали?"
"Та ні, навряд. А ви хто?"
"Якщо ви від Марини, то я – Енліль".
Заплутують чесних горобців! Елфі хотів сердито спитати в цього вчителя на пенсії, де він дів сьогодні свою корону і довге сиве сплутане волосся, але передумав. Замість того уточнив:
"Скажіть-но, а з-під якої плити ви вилізли?"
"Ану юначе, не грубіть старшим! Що за вигадки? Яка плита? Я поки ще, на щастя, маю хату свою і не ночую під плитами!"
"Та мені яка різниця? Я питаю, бо услід за вами з-під тої самої плити має лізти Нана, а потім – Енкі. Мені потрібен Енкі. Бо ви мені не допоможете".
"Хм... Це вам Інанна наша дорога сказала, що не допоможу?"
"Ні. Це мені сказала Марина".
"Тааак. А яка вам треба допомога?"
"Не мені, а їй. Вона в біді".
"Якусь контрольну завалила?"
"Пане, мені потрібен Енкі. Скажіть, будь-ласка, де його знайти?"
Старий тупнув ногою, махнув руками, але тут одна зі статуй на старовинних надгробках змахнула руками з себе нічних метеликів, зі скрипом звелась на ноги з колін, зітхнула і сказала:
"Панасе Дмитровичу, ну перестаньте ви в бутилку лізти! Скажіть йому, де знайти Енкі".
"А ти мовчи!"
"Панасе Дмитровичу, – ласкаво продовжувала статуя, відганяючи нічних метеликів, – ну хіба ви не бачите, що Інанна потрапила таки до Царства Мертвих, а цей бідолаха сам не знає, хто він такий?"
Елфі образився, хотів сказати, що добре відає, хто він такий – він горобець, а от статуя, напевно, не знає. Хотів сказати, що Марина йому доручила знайти тут Енкі, якщо не буде її у Львові нині вдень, а її нема – він добре шукав, хотів сказати, але так і замовк, рота розкривши, бо Панас Дмитрович повільно знімав капелюха і шепотів:
"Земля їй пухом, сердешній".
Що він має на увазі?
Статуя тупала сердито кам’яними ногами:
"Перестаньте ламати комедію, Панасе Дмитровичу. І не думайте сунути свою онучку на нову богиню, бо ще не час! Скажіть йому, де Енкі, а то я скажу!"
Енкі, тимчасом, їв тараню, якраз віддирав від неї бік, коли сушена рибка повернула до нього сушену голівку і пролепетала:
"Рятуй Інанну!"
Енкі вдавився і закашлявся.
Потім із розмаху кинув рибу об землю – вона ожила і підпливла до його очей – риба плавала в повітрі, як у воді.
"Ти хто така?"
"Я... хм... ну... довго пояснювати. Там, на Личаківському цвинтарі, Енліль робить злу справу. Давай швидше, бо загине твоя Інанна!"
"Що він із нею робить?"
"Хто? А... Та нічого. Просто... Розумієш, вона все-таки пішла у ваше Царство Мертвих. І не може вийти".
Енкі встав і притис руки до вух.
"Оце так-так! Оце дає дівка!"
"Немає часу! Полетіли!" – сказала риба, і вони полетіли – чи попливли, не розбереш, бо і не так, як пташки, і не так, як риби.
Енліль якраз запхнув юнаку-горобцю Елфі в рота кляп, перевірив, чи добре він зв’язаний, підняв із землі і обтрусив свого капелюха, на якого начіплялося якоїсь трави, і пішов собі.
Зв’язаний Елфі, тимчасом, ударився об землю і перетворився на горобця.
Енліль нічого не побачив: він був дуже задоволений, як у нього все гарно вийшло, і вирішив на честь такої радості попити сьогодні трохи темного пива – Енліль любив пиво і знав один генделичок у центрі старого міста, де його продавали цілу ніч, аж до ранку. Насвистуючи стародавнього гімна на свою честь, який реставрував із глиняної таблички і поклав на музику Енкі, він потихеньку пішов до тої самої дірки в загорожі, якою ще недавно пробрався на кладовище бідолашний горобець у подобі людини.
"І де ти його подів?" – спитав Голос над вухом.
"Кого?" – впізнав Голос Енліль.
"Труп", – відповіла статуя.
"Ай-яй-яй. Як ти могла про мене таке подумати, га?"
"Тоді де хлопець?"
"Пішов собі додому. Звідки я знаю, де він?"
"Та ти що! Прийшов, погуляв серед ночі і пішов собі додому?" – саркастично сказав новий Голос.
"Послухай, Енкі..." – спокійно і стримано почав Енліль, бо він знов упізнав голос.
Енкі слухати не став, він накинувся на дідка з прокльонами і звинуваченнями, причому, для зручності і для точнішого вираження своєї думки, перейшов на шумерську. Єдиним словом, яке Елфі впізнав, було Інанна, і то він не розумів, що це означає.
Статуя теж не розуміла, про що вони. Коли діди видохлись, вона скористалась моментом:
"Він того бідолашного вбив! І що тепер буде?"
"А ти помовч!" – гаркнув на неї Енліль, і Елфі вирішив, що пора з'явитись і, нарешті, передати те, що Марина просила.
Він відлетів подалі, знову вдарився об землю, перетворився на юнака і прибіг до них, схопив Енкі за руку:
"Марина просила переказати вам – ви ж Енкі, так? – Марина просила переказати вам, що її треба рятувати. От".
"Коли ти її бачив?" – швидко спитав Енкі, а Енліль потихеньку позадкував і втік із цвинтаря через відому дірку.
"Бачив у Фастові, на вокзалі – вона мене покликала і мовила – йди на Личаківський цвинтар, якщо не знайдеш мене у Львові. Я дуже ретельно шукав: її нема".
"Що робити? – мучився Енкі. – Де ж вона зараз, тепер спробуй знайди!"
"А що її шукати? – здивувалася статуя. – Висить на гаку за сьомими воротами".
"Жива?"
"Мертва, звичайно!"
Енкі схопився за свої вуха.
"Та без паніки, – рипіла статуя з темряви, – Софія народжує якраз... Ловиш думку?"
"Хто така Софія?"
"Та які ж ви повільні, шумерські огризки, чесне слово! – втрутилася рибка-таранка. – Подуй на мене, і я вже попливу, зроблю все, як там по міфу розписано... ну ти ж знаєш, правда?"
"По міфу вас повинно бути двоє".
Рибка обпливла в повітрі навколо Елфі, оцінююче оглянула його.
"Не треба. Обійдусь і сам... Давай – дуй, і я пішов".