До чого тут шумери?
"А я думав, ти вмієш тільки заздрити дівчатам, що вони хлопців мають, а ти – ні".
"Та ти хоч знаєш, хто такі шумери?"
"І знати не хочу".
"А це такий народ. Жили багато тисяч років тому в Межиріччі. Про Вавилон ти хоч учив? То десь там. От усі вважають, що вони вимерли, а вони і не думали – вони втекли і жили в наших степах, а потім... про трипільську культуру чув?"
"Лахудро, відчепися зі своїми псевдотеоріями".
"Та ти що! Там же, в цій, як її, трипільській культурі, – цегла зроблена так само, як шумерська, з соломою. І тобі – тобі!!! – сором цього не знати, бо твоя дівчина... Тобто твоя покійна дівчина..."
"Що ти мелеш?"
"А ти й не знаєш? Вона ж умерла! Її цієї ночі вбили".
"Слухай – ти навіть не в курсі, як її звати і хто вона така!"
"Ха! Хто вона така – та Марина Чех, і її нині вночі вбили! Що – ні? Я дуже багато знаю. Не віриш мені? А чув про цивілізацію Кам’яної Могили? Ага! Це в Запоріжжі, вчені розкопали. Там було багато клинописних табличок, і з тих табличок – а їх розшифрували – видно, що тут жили люди, які були провінцією Шумера. Звідси і йде Еней, який заснував Рим... Еней, бо ті, що в Кам'яній Могилі, шанували Енліля, одного з шумерських богів... А плахти! На шумерських малюнках люди вбрані в плахти!.. Ну а у фольклорі, то взагалі... "
"Ох, як ти все валиш в одну купу! Ну до чого тут Еней?!"
Вона підійшла до мене близенько і поклала руку на плече. Рука була худа і пахла пивом.
"А Пушкіна читав? Про царівну й сім богатирів? Там же зашифрований давній міф про Інанну, шумерську богиню плодючості і плотського кохання, яка спускається в підземне царство. Спускається, проходячи СІМ воріт, а тоді її вбивають".
"Так царівну якраз і не вбили".
Зовсім близенько до мене нахилилась, в очі втупилася своїми здоровенними очиськами – десь я її вже бачив, чи то танцювала по тих дискотеках, що я пропадав колись... Хто вона така?
"Так і з Інанною… – шепотіла. –Не все так просто… Ти ж не читав міфу, правда?"
І тут Лахудра спритно вихопила в мене з рук квітку і кинулася тікати. Я схопив її за сукню, але вона легко вискочила з сукні, вона була в слизькому топі і в зелених шовкових штанах, блискучих, як зміїна шкіра.
"Еееей!" – і шугнув за нею, але вона вже сховалася в підвалах, між нелюдів, яких було багато-багато, і Труш, схопивши мене за руки, витяг назад на площу.
Я би плакав, якби не така злість:
"Це ж квітка із Полтви!!! Це ж квітка із Полтви!!! Я ж її добув!" – і далі я так став обзивати Лахудру, так нещадно кромсав її сукню, що не помітив, із якого боку приїхав трамвай. Із трамвая вийшов Іван Федоров, привітався з Трушем, глянув на мене і подався до свого постаменту, виростаючи з кожним кроком.
"Ну от, Ваня вернувся. Скоро вже світанок, – сказав Труш. – Не бійся, Олегу, може воно і на краще".
Йому, звичайно, було видніше, але я вив і хитався, і бився головою об трамвайний бік. Я ж ту квітку сам добув із дна Полтви! Мене ж миші їли, і ті кістяки на мене дивилися... І пан Боїм, злий чоловічок, доглядач неіснуючого кладовища...
А от Лахудра ніяких небезпек не переживала, нікуди не лазила... Падлюка брехлива!
"Не бійся! – потішав мене Труш. – Лахудра не зможе скористатися твоєю квіткою. Вона зостанеться тепер між нелюдів".
"Але житиме, скільки захоче!"
"...і все буде молода і гарна. Тільки, знаєш, нелюди і так живуть, скільки хочуть".
"Тобто – якби я лишився з нелюдами, то я б ніколи не помер?"
"А тобі би хотілося лишитися з нелюдами?"
ЕЛФІ
Львівські бабці, які люблять годувати ворон, голубів і горобців крихтами й сухарями, дуже дивувалися – що це за горобець такий? Весь у пилюці, зі стріпаним пір'ям, літає сюди-туди, інші горобці то битися з ним пробують, то познайомитись – він не реагує, втікає, тільки пурхає по місту, як ошалілий.
Два рази його мало не задавила машина, шість разів виганяли з магазинів і ресторанів, і один – із лікарні. Щоразу це створювало паніку і біганину.
Врешті-решт, уже ввечері, той скажений горобець заснув, примостившись іззаду на якомусь трамваї, і трамвай завіз його до депо.
Прокинувшись, горобець покліпав очима, покрутив голівкою, нічого не побачив і не зрозумів, де він, тоді відлетів трохи від трамваю, вдарився там об землю і став невисоким парубійком, коротко стриженим, у чорній курточці і з гострим носом.
Юнак – його, до речі, звали Елфі – трохи постояв, подивився спочатку в небо, потім на телевізійну вишку на Високому Замку, почухав очі, підстрибнув два рази і пішов потроху вибиратися з депо.
На вулиці він зустрів людей, що жували смажені пиріжки, і запитав їх, котра година і як йому вийти на Личаківку вулицю.
Йому відповіли, що вже десята і трамваї не ходять – це він і сам знав, бо тільки з депо, – і пояснили, довго махаючи руками і пиріжками, куди повернути і на що орієнтуватися.
Тримаючи в голові повороти й орієнтири, Елфі, майже не заблукавши, дійшов до Личаківської вулиці всього за якісь півтори години і став думати, як би йому пролізти на цвинтар.
Потім він таки проліз туди через одну таємну дірку, якою ходять усі, кому лінь обходити, і почав милуватися старовинними надгробками. Йому треба було дочекатись, коли ж студенти, злодійкувато озираючись, підуть до своїх гуртожитків, розказувати там, присьорбуючи чайок, як вони бачили те, чого насправді ніколи не буває; і коли з'явиться таємниче тьмяне світло під однією з монументальних плит.
Десь тут.
Або тут.
Годині так о першій або о другій ночі Елфі зрозумів, що він або повний ідіот, або Марина чогось не доказала. Бо ні світла, ні таємничих дідів із уламками корони в сплутаному сивому волоссі не було.
Взагалі нічого цікавого не було, навіть привидів мандрівних. Одні студенти.
"Так, – подумав Елфі. – Так. Тільки без паніки. Я просто щось не так роблю. А що? ТАК... Спокійно. Все повинно бути просто. Я мушу знайти цих дідів, бо хто ж їй допоможе, як не я? Навіть переживати за її бідну голівоньку нема кому..."
І Елфі, юнак-горобець, став насвистувати похмуру пісеньку, яку – він чув – часом наспівувала Маринка – і яка своїм похмурим мотивом якраз пасувала до його настрою.
Від найближчої могили, почувши пісеньку, з панічними криками втекли дві дівки.