Сім воріт

Сторінка 42 з 42

Захарченко Олена

Маршрутка до центру все потрапляла в пробки, і я сіпалася в такт її сіпанню, дивилась у вікно і думала про Кирила Мефодійовича.

Біля Оперного театру на якихось низьких сходах чи порозі біля стіни сидів мій хлопець, Олег, і кидав камінці на дорогу.

Я закричала водію: "Зупиніться!" – вийшла з маршрутки, і побігла, і сіла біля нього.

"Що ти робиш?" – спитала.

"Кидаю камінці, – він подивився на мене. – А ти жива?"

"А що?"

"Мені казали... Хоча... Добре, що жива".

"Хто казав."

"Лахудра."

"Хто?"

"Он тобі камінці – можеш покидати".

"Куди?"

"Отам, під тою дорогою, тече Полтва. Тільки її не видно. Я кидаю в неї камінці".

"Навіщо?"

"В річку приємно кидати камінці. Навіть коли річки не видно... Скільки всього є, чого не видно, правда? Але ж воно все одно є... Ти мене розумієш? Багато речей, яких ми не бачимо, існують, незалежно від того, що ми про них нічого не знаємо. От – люди".

Я подивилася на людей, на всіх, хто на нас озирався, кому було діло – чого ми тут сидимо:

"Люди думають, що ми навмисне їх дражнимо, тому тут сіли. Або що ми обкурені. Або нічого не думають, просто глянули – і забули. А насправді не так".

"Ти не розумієш мене. Я про інше. От річка – ти її не бачиш, а вона – тече. Ти в щось не віриш, а воно все одно є".

"А в що ти не віриш?"

"Коли ти їх не бачиш – люди ж не стають інші. Коли вони помирають... вони теж не стають інші. Просто ми їх більше не бачимо".

Я подумала про те, що він сказав.

"Я його бачила, там, де він зараз".

Олег швидко повернувся до мене:

"Ти була?.. Що він казав?"

"Я з ним не балакала".

Олег знову кидав камінці в Полтву, якої не було. Ми довго мовчали, а потім він заговорив якось так тихо і хрипко, як після крику:

"Пива б йому занести…"

"Я вже занесла… Слухай, а він тобі казав про якусь дівчину, яку звали Софія?"

"Софія? Його сусідка? Та він її любив. Із дитинства. Тільки... якось... усе сказати не встигав..."