Рибка приготувалась. Енкі почухав вуха, набрав у груди цвинтарної ночі і подув...
Софія з мукою подумала, що більше вона не витримає.
Софія не відомо скільки часу – бо часу не було – металася в холодних простирадлах на великому ліжку, куди вона лягла, щоби народжувати, бо у всіх фільмах, які вона бачила, і книжках, які читала, породілля лежить на ліжку і народжує.
Тому вона вляглася в ліжко і з жахом дивилась на Артура, а він – на неї.
Спершу Софія просто плакала від страху, а потім почала голосно стогнати від болю, а біль ставав дедалі сильнішим і частішим, вона не бачила з нього виходу, не знала, чи правильно робить, чи це якась біда, і все йде якось не так... а як?
Лежала в холодних білих простирадлах, дивилася на тіні над собою. Коли надходила перейма – закушувала губи, замружувала очі і стискала руки в кулаки, наскільки могла їх стиснути. Спочатку здавалося, що так нібито легше, потім здаватися перестало.
Артур мовчав і дивився на неї.
Перейми ставали щоразу страшнішими, і кінця їм не було. Скільки ж це триватиме? Вона била ногами по холодній постелі, вигиналась і кричала, аж зривався голос. Софія була мокра від поту, весь час хотілося пити, а випити нічого не могла, бо відразу ж вивертало, вона не розуміла, що з нею робиться, вона не знала, що зараз у ній відбувається, вона думала, що при пологах сильно болісно тужить – і жінка, тужачись, із криком народжує дитя. Вона думала – це недовго, хвилин так 20-30. Вона у фільмах бачила. Без подробиць. Тепер її корчило, біль був, немовби хтось викручував її – важку, з животом – намагався скрутити, вичавити, і вона знов натхненно, з усієї сили, кричала.
Вона й не помітила, як у ворота, над якими на гаку висів труп Марини Чех, запливла маленька рибка-тарань.
"Ну як?" – спитала риба.
"Більше не можу... – лепетала Софія, не розуміючи, хто її питає. – А-А-А!!!"
Риба, тимчасом, махнула хвостом і розсипалась, перетворившись на чоловіка в світло-синьому лікарському костюмчику.
"Так-так, – сказав чоловік. – Глянемо, що в нас тут... Ай-яй-яй, хто так народжує? Ану розведи ноги – ти ж душиш свою дитину!" – і впхав пальці в Софію.
Софія рвонулась і заричала по-звіриному, бо це було ще болючіше, ніж усе, що до цього. Їй здалося, що в неї зовсім немає живота, ніг – тільки гарячий вогонь, здоровенна рана.
"Ну-ну, вже все... – сказав чоловік, що зробився з риби. – Зараз будемо народжувати... Ану потужся... – Софія потужилась. – Не так... не в голову. На мене потужся".
Софія відчула, що з неї щось тече, злякалась, і від страху стало раптом легше.
"Так, – мовив лікар. – А тепер знімемо з гака тіло цієї дівчини, оживимо її і будемо народжувати. Вставай".
"Ні... Не..." – залепетала Софія.
Не тому, що не хотіла оживляти Марину – їй було байдуже, – а тому, що боялась собі навіть уявити, як вона встане.
"Що значить "не"? Як це – "не"? Ніяких "не". Хочеш народити – то будь така хороша, вставай, а інакше – що ж, мучитимешся".
"Я... я... зараз... тільки я не можу встати... А-а-а-а-А-А-А", – перейма знову повернулась, "легше" закінчилось.
"Встати – просто: давай, на бочок... Не розумію, чого ти взагалі лежала весь цей час – так набагато більше болить. Походила б, то воно тобі і не так боліло. Вставай – вставай..."
Софія зрозуміла, що вона стоїть – і глянула вниз.
"Не туди, – сказав лікар. – Он вона".
Щось синюшне, ніби в тумані, виступало перед нею, вона торкнулась долонями чогось м'якого і холодного, дихнула, зітхнула...
І я впала вниз, із воріт, стрибнула і вдарилася колінами.
Не було вже ні похмурої кімнати, де горить вогонь, не було жінок у білому. А було багато якогось світла, я задивилася в те світло...
Я згадала, що десь тут був Артур. Але якийсь чоловік, одягнутий, як лікар, помахав мені рукою – йди сюди... Я пішла до нього, згадуючи, хто я така...
Софії, тимчасом, було байдуже до мене, до всього світу. Софія була щаслива. Софія усміхалась, дихала легко і, заплющивши очі, долонями торкалась до тоненьких ніжок свого сина, що лежав у неї на грудях, уткнувшись мокрим малим носиком в її худу, маленьку цицю.
"І що далі?" – спитала статуя.
"Он вона, йде", – відповів Енкі, і всі, хто був на цвинтарі, побачили мене.
Тобто – нас.
Бо я з того світла, з тої темряви, звідти, де я була, я прийшла не сама.
Їх багато за мною стояли – і дихали страхом. Їхні кігті цокали об тверду землю. Вони нюшили холод плоскими носами, винюхуючи собі поживу, вони клацали зубами, які легко могли перекусити скляні пляшки і людські кості.
Малі демони-галла, ім'я їм – страх, стояли за мною тісним гуртом.
І двоє великих демонів-галла – худих і чорних, палаючи вогнем із очей і пащек, стояли за моїми плечима.
"Ох!" – прошепотіла статуя.
"Мене саму не випустили... – пояснила я всім, хто був на цвинтарі. – Сказали – віддай нам голову за голову, щоб не порушувати рівноваги... Інакше не можна – світ розлетиться і сонце... Щось там із сонцем зробиться. Я прийшла... Але вони теж".
"І що робити?" – спитав хтось із тих, на цвинтарі.
"Я тепер маю когось віддати їм. У викуп. За себе".
Всі, хто був на цвинтарі, замовкли, і я відчула їхній підленький страх, кожного – за свою шкуру. Крім статуї – вона не боялась, але вона мені і не могла допомогти нічим, бо була нежива.
"За міфом, – почав Енкі, і слова його були ненатурально дзвінкі. – За міфом ти маєш віддати їм свого чоловіка".
Я висипала з долонь пил – я його тримала, я його навіщось несла звідти.
"Я ж не заміжня. У мене нема чоловіка".
"А Олег? – підленько спитав Енкі. – Він у тебе в депресії... жити не хоче..."
"Неправда! – палко заперечила статуя. – Ще й як хоче! Що вчора він у нелюдів виробляв... І все заради того, щоб жити вічно і не вмерти".
"В кого?"
"У світі нелюдів, – пояснила. – Там, де людей нема. Де живе ота вся... хм... романтика... Ну розумієш, голоси підворіть, підвальні стогони, каналізаційні потвори, привиди нічого міста, колишні мери, герої, відомі поети, ну і всі, хто там є".
"Що він там робить?" – справді, як він там узагалі опинився?
Але демони затупали ногами, закричали страшним голосом, засичали, як чайник, коли закипає, язики полум'я метнулись від них угору, обпаливши листочки крайнім деревцям. Один із великих демонів-галла – ім'я їм страх – прохарчав: