Ната: А що ж ти йому сказав?
Андрій: Властиво, крім порожніх слів — нічого.
Ната: Але щось казати треба.
Андрій: Можливо… Напевно. Одначе яким словом вискажеш те, що є? Де таке слово. Усі проти всіх! Тотальна, на землі, на воді, у повітрі, у душах і серцях війна. Що можна тут сказати. Ось купа листів, беру з них перший (бере лист, розриває і читає). ʻʻМ. Снятино. Редакція часопису ʻʻГолосʼʼ. Редактору пану Андрію Михайлюку. Від гражданина с. Круки Зяблинського району — Гавлика, Петра Зінов’євича. Заява. Подав я двадцятого січня біжучого року на ваше ім’я заяву про шкідливого громадянина нашого села, большевика й мародьора, мого швагра, Сковороду, Григора Миколаєвича, но до сих пор не одержав від вас ніякої відповіді. У мене большевики забрали і хату, і корову, і п’ятеро свиней, і два хлопці заморили в Сибірі… А Сковорода був їх донощиком і через нього багато народу загинуло. Я спрашую, редакторе, чи сміють такі люди на світі жити?ʼʼ
Бачиш скільки їх тих листів? І всі такі. І весь час… І кожний день. Дай їм відповіді! Покарай зло! Вдовольни їх! Дружино моя! Нашу добу заражено страшною пошістю зла і от воно діє, і от воно приносить овочі.
Ната: І ти направду думаєш, що нема ніякої відповіді?
Андрій: Для нас? (оглядається на всі боки) Нема. Навіть нема куди оглянутися. Нема куди емігрувати… Коли я скажу одно лиш слово… Одно лиш слово і мене зітруть… А тому я мушу сказати, або не те, що треба, або… Або не казати нічого.
Ната: Але мовчання також мова. У нас було так, що хто мовчав, того розцінювали тією ж монетою, що й ворогів. Ця розцінка прийде й сюди.
Андрій: Вона вже прийшла. Вона вже між нами. О, кохана дружино! Нас тепер так мало тих, що собі вірять. Між нами всіма стоїть тінь недовір’я. Між всіма людьми на плянеті..
У коридорі раптовий дзвінок. Входить Ольга.
Ольга: (невдоволено) Там Петро Іванович…
Андрій: Ну, от…
Ната: Просіть.
Андрій: Але вибач мені… Після цього я з ним не можу… Я, зрештою, маю ще засідання.
Ната: Я спробую з ним говорити сама.
Петро Іванович: (швидко входить) Здорові були, Андрію Олександровичу! Вітаю, Наталю Володимирівно. Тішуся, що нарешті вас піймав, рано був, але не застав.
Ната: (спокійно, стримано) Сідайте. Закурюйте.
Андрій: Я, на жаль, мушу відійти.
Петро Іванович: А я хотів якраз з вами говорити. І то про справи важливі.
Андрій: Іншим разом. У мене обов’язки… До побачення! (виходить).
Петро Іванович: (з робленою веселістю) Ну, й закуримо. Чув, чув… Маєте відпустку. А який портрет, який портрет! Він і малює.
Ната: (спокійно) Це не його робота. Це тут є такий з полонених. Ви, Петре Івановичу, бачу, чимсь схвильовані?
Петро Іванович: Чому так думаєте?
Ната: Бачу, бачу.
Петро Іванович: Можливо й схвильований. Ви, Нато, володієте дивними чарами, біля вас усе цвіте.
Ната: Не глузуйте, а кажіть: що з вами? Що бентежить ваше втомлене серце. Мене це направду цікавить.
Петро Іванович: Маю задум.
Ната: Висловлюйтесь.
Петро Іванович: Власне, хочу спробувати. Справа ось яка: я переконався, що "вони" знов вернуться.
Ната: Ну, так що?
Петро Іванович: Як що? Не розумієте?
Ната: Розумію.
Петро Іванович: Ми "їх" громадяни, ми попали в полон, ми мусимо вернутися. Ми мусимо зберігти лояльність. Ми мусимо порвати з тим оточенням, серед якого ми опинилися. Більше: ми мусимо заслужити право нашого повороту… І ще більше: ми мусимо боротись з ворогом. Від вас окремо вимагається, наприклад, залишення цього дому… Або, коли ви тут зістанетесь, ви мусите виконувати певне завдання. Якраз те, що його мусить виконати кожний наш громадянин.
Ната: (повільно) А що буде, коли я ніякого завдання не виконаю? Коли я лишусь сама собою?
Петро Іванович: Ха! Що буде? Вдаєте наївну! (вибухає) Розстріл!
Ната: (спокійно) Я сказала все. Прощавайте!
Петро Іванович: (збентежено) Не грайтесь з огнем. Даю вам срок: сім днів. І це мої останні, товаришко Нато, слова! До побачення!
Ната: (спокійно) Прощавайте! (дивиться спокійно йому вслід, закурює згаслу цигарку, кличе Ольгу) Ольго! (Ольга входить).
Ната: Що буде сьогодні на обід?
Ольга: Борщ, смажена курка з гречаною кашею.
Ната: Можна ще щось додати?
Ольга: Можна.
Ната: Зробіть ще салату… І дістаньте овочевого вина, Ганна Павлівна обіцяла. У нас будуть гості. І покличте мені Ір.
Ольга: Добре, пані.
Ната: Довго був тут професор?
Ольга: Досить довго.
Ната: Не знаєте — чи дома пані Ір?
Ольга: Думаю, що так.
Ната: Покличте її, будь ласка.
Ольга: Зараз покличу.
Ната: (підходить до телефону і набирає) Банк? Нема там Андрія Олександровича? Попросіть його до телефону (чекає). Андрійчику! Поспішися додому. Так. Розмовляла. Не дуже добре… Треба протидіяти. Ні, милий… Я не боюся, але є тепер сам знаєш який час… Отже чекаю. Будь!
Входить Ір у сірому англійському костюмі. Ната спокійно кладе слухавку та йде їй назустріч.
Ір: Ось і я.
Ната: Ірочко, мила сідай. Хочу, щоб ти у нас пообідала.
Ір: Ти чимсь схвильована? Певно, Петрусь…
Ната: Так.
Ір: (дивиться хвилинку на Нату). Як тобі подобається мій костюм?
Ната: Подобається, але ти мусиш щось робити, мусиш негайно діяти, протидіяти.
Ір: Що? І ти нерви? Чи маєш помадку? Не звертай на того солом’яного демона ніякої уваги. Жени його геть!
Ната: Ні, Іро. Це справа поважна. Тепер такий час, що легковажити такими речами. Чи ти знаєш чого він від нас жадає?
Ір: Ах! Жадає! Ідіот! Невже і ти думаєш, що "вони" вернуться?
Ната: Дуже можливо!
Ір: Ні! Нато? Ні!
Ната: Все може статися, він вже міняється…Чи ж не бачиш, які його очі. Він вже не людина… Він може нас знищити… Я мушу признатися Андрієві, я не перенесла б його розчарування…
Ір: Але ж, Нато! Я не хочу! Я цього не хочу… Партія, ідеологія, плякати. Ні, ні, ні! Хочу бути жінкою, людиною… Не хочу такого зачумлення.
Ната: Тс! Хтось іде!
Обережно відхиляються двері і повільно втискається до них Клавдій з течкою.
Клавдій: Вибачайте, шановні пані! Пана Андрія, видно, немає. Нічого. Я тільки на хвилиночку.
Ір: Воєнне звідомлення?
Клавдій: Вгадали, пані Ір. Вислухаю звідомлення, сидітиму чемно (цілує обом паням руку, дивиться на годинник)… Якраз час. Вибачте! (йде до апарату).