Шумлять жорна

Сторінка 2 з 12

Самчук Улас

Ольга: А хто його знає. Я думаю — нерви. Вони під тими большевиками стільки пережили.

Клавдій: Але ж тепер їх нема… Тих большевиків.

Ольга: Та нема, але він боїться. Каже: вони вернуться. Їх тіні боїться.

Клавдій: Але чого він чіпляється до інших людей?

Ольга: А хто його розбере! Боїться!

Клавдій: Боїться… Ну, гаразд. Я йду. Прийду знову слухати вісті… Ви мені вибачте, але це одиноке місце де я можу слухати вісті.

Ольга: О! Прошу! Дуже прошу!

Клавдій виходить. Ольга робить порядки і тихо, між іншим, наспівує:

ʻʻНебо синє, земля чорна та земля чорна — та гей!

В Україні шумлять жорна, шумлять жорна — та гей!ʼʼ

У сусідній кімнаті мелодійно б’є годинник. З легким гамором, свіжі, щасливі, у літніх білих одягах, входять Андрій і Наталка. Наталка приносить ще китицю польових квітів.

Андрій: Натю! Дякую! Це було прекрасно! (відходить у глибину сцени).

Ната: Олюнько! Поставте десь ще й ці.

Ольга: Та ж нема куди.

Ната: Знайдіть місце. (віддає квіти, поправляє волосся) Ніхто, Олю, не приходив?

Ольга: Без кінця. І приходили, і дзвонили, була Ір, був Петро Іванович, ось тільки що відійшов професор… А там он пошта. Ціла купа.

Ната: Андрію! Добре, Олю, дякую! (Ольга відходить з квітами) Андрію! (сідає до фотелю, закурює) Яка свіжість!.. Андрію!

Андрій: (виходить з-за порт’єри) А? Що хоч сказати? (Держить книгу у червоних політурках)…

Ната: Що я щаслива… Що я така дуже щаслива… Але боюсь!

Андрій: (присів на поруччя фотелю, обняв Нату) Чого боїшся?

Ната: Страшно… Не знаю… Ти направду мій?

Андрій: О! Сумніваєшся? Ще сумніваєшся?

Ната: Дай ущіпну… Мій, мій, мій! (цілує).

Андрій: Це дійсність, Натусь…

Ната: Дійсність?

Андрій: Дійсність.

Ната: Неймовірно… То ж… То ж ти був там, я там… Ти був… Ні-ні-ні! Чи думав ти коли, що таке станеться?

Андрій: А ти?

Ната: Ніколи. І не снилось. Подумати лишень… Такі границі, такі люті границі… І треба було лиш аж такої війни… Глобальної! Яке чудо! Яке щастя! Мій ти… мудрий!

Андрій: Моя ти чудова!

Ната: Але все таки… Я тобі тепер можу сказати моєю мовою: я цього чекала. Уяви, я вірила, що так не може бути… Я їх тих різних резонів чому вони так якраз улаштували своє життя — не розуміла, але я розуміла, що так бути не може.

Андрій: Але це ще не кінець.

Ната: Не кінець чого?

Андрій: Ну… Того… Світу того. Чаду. Вони вчаділи. І тому вони так себе відділили. Захворіли.

Ната: (стрясає головою, до себе) Неймовірно, неймовірно. Вчаділи… Захворіли… (до Андрія). Ні. Андрію! Вони… Вони злякалися. Вони злякалися своєї вбогости, наготи, первісности. Вони втекли за стіну і сказали: сюди вхід заборонений. Тут боягузи!

Андрій: (встав, підійшов до столу і перебирає листи) Хто тут буде читати?

Ната: Щось нового, Андрію?

Андрій: Те саме. Прохання й доноси!

Ната: А! Не кажи так. Скажи: спрагнені свободи. Заблукалі, обездолені… (дзвінок за дверима) Чекай, чекай я сама… (встає, щоб відчинити).

Андрій: Там є Ольга. Мусимо виїхати, щоб не чути тих вічних алярмів…

Входить Ольга і подає Андрієві візитку.

Андрій: Розуміється. Редактор Євген… Знов допит. Просіть!

Ната: Але будь з ним чемний, Андрію! (виходить).

Андрій: А!

Влітає редактор місцевої газети Євген Лисик. Молодий, стрункий, з течкою…

Євген: Дозволяю собі увірватися до вашої святині, вельмидостойний Андрію Олександровичу, можливо в найменше сподіваний і зручний час, знаючи, що я вам такий же милий, як мені мій болючий зуб, одначе ваше становище, як також час, обставини і прочая, і прочая… змушують мене, підневольного редактора, зломати всі критерії чемности і вимагати від вас відповіді… Ви ж знаєте в якому часі ми живемо.

Андрій: Ну, й? Сідайте…

Євген: І як дозволите — вгощуся цигаркою… Не турбуйтесь, не турбуйтесь… Маю свій. Бакун. З Гільча. Учора привезли дядьки цілу папушку… Ви, знаю, не вживаєте цього зілля… (крутить цигарку). Усі, можна сказати, Андрію Олександровичу, здивовані…

Андрій: Чим?

Євген: Вашим, як дозволите так висловитись, зникненням…

Андрій: Яким зникненням? Я ось є, ви ж бачите.

Євген: Вас звикли бачити на всіх зібраннях, засіданнях. І враз, і враз… ваше місце скрізь порожнє… Що власне сталося? Здогади, припущення — той слово, той друге, і виходить…

Андрій: Ха-ха-ха! Кажіть, кажіть…

Євген: Самі знаєте… Публіку… Та ще в такий час…

Андрій: Ну, й що ж?

Євген: Та ніби нічого. Війна. Сорок мільйонів під зброєю, один якийсь там випадок — пусте, однак у наших закамарках це вже свого роду також війна. І скажу вам цілком серйозно, Андрію Олександровичу, що тут у цьому містечку існують певні елементи, що їм залежить, наприклад, унешкідливити хоч би вас… Це терен найбільш скупченої партизанки, тут діють шість родів різних підпільних, невидимих сил, і кожна з них… Ви ж розумієте…

Андрій: Хотів би не розуміти…

Євген: Вам загрожує небезпека…

Андрій: Яка?

Євген: У вигляді хоч би вашої мовчанки.

Андрій: Значить треба шуміти.

Євген: Також небезпечно — ха-ха-ха! О темпора, о морес!

Андрій: Скажіть — він закохався…

Євген: Ха-ха-ха! Ще гірше! То ж вже говорять, що вас оплутано…

Андрій: Ну, от… Значить нема виходу. Що ж робити, дорогий редакторе?

Євген: Так ясно і так темно. У вас, очевидно, буває професор Клавдій?

Андрій: Слухає радіо.

Євген: Слухає радіо.

Андрій: Щодня. Кілька разів денно.

Євген: Очевидно, очевидно. Йому сказав Петро Іванович, що ʻʻвониʼʼ вернуться.

Андрій: І обидва, кожний по своєму, роблять паніку.

Євген: Щось подібне. Але Петро Іванович, здається, хоче чимсь відкупитися. Клавдій за ним старанно слідкує…

Андрій: Вони, здається, слідкують один за одним.

Євген: Здається. Чудеса в решеті. Так значить, що сказати читачам?

Андрій: Найкраще нічого…

Євген: Я тільки того… Думав… Різні чутки… Сумніви… Тому і зайшов. Вибачайте! (встає).

Андрій: Охоче вибачаю. Я вас розумію. Бути редактором у клітці зі звірями — річ не легка.

Євген: Щодня треба кидати якийсь шматок, інакше розірвуть.

Андрій: Розумію. Тепер не вистачить кесареві — кесареве. Вимагається м’яса, крови. До побачення, редакторе! (Євген прощається і виходить) Наточко!

Ната: (виходить з-за порт’єри) Щось цікаве, Андрію?

Андрій: Хм… Цікаве. Питає, чого я мовчу, вимагає відповіді… Опінія, мовляв. Громадянство.