А тут вдова одна, Оршуля, теж зі Сандомира, в клопотах і опинилася: трьох синів недолітків годує, нікому майном правити, воно ж у неї кораблями по морях плаває! Давай я його гостити, уговорювати, на вдовине подвір'ячко хилити... Роздумав, та в один день кинув дружину — всім навдивовижу.
Засміялася стиха:
— Ця до матері, та мати лютіша вогню! Аж коли вона з хати, тілько тоді візьме дитя та погодує.
За це нашій купчисі, — як із роси! Відколи Байдук біля неї, набуток сторицею береться, — зарадний золотар! До якогось часу вдовині діти помовчують, а там підростуть та ногою покажуть непотрібу дорогу.
— Наш гріш, наша сила! — твердо уловів Рафаіл і будьте виріс від власних слів:
— А там жменя круп вдовиці, сорочка на хребет в'язня, одно, друге подружжя. Знатне діло наладжується!
— Проповіди ваші вище всього! — з палом засвідчила Боґна.
— Вони тілько загріті витревалою думкою, нічого більше. Коли ж, як не у святий день неділі, можна підійти близько соток мягких як віск у сяйві і благоуханню людей? Слово — це меч, це пастка, що хочете!
— Правду кажете, патре! Воно також сила слабих. Але хтось до нас, увійдіть!
Се був Гліб Словит, травлений вічним неспокоєм, руда борода клином мигтіла, як білчин хвіст, очі бігали наскоси, криваві, ніби й не хотіли світу бачити інакше як проміж кров.
— Від Лестька, з Кракова! — обрадувався невгамовно і тер ізхитра веснянкуваті, велетенські ручища. — Добро, що в пору! Доручення до мене мабуть?
Монах з ореолом глянув на нього в повазі й мовчанню попри ледве замітний рух погорди:
— Роз'єднуйте! — сказав тілько.
— Ай, чоловік мій на перехід недобрий! — схопилася нараз бояриня. — Прощайте, он він іде.
Вийшли, але другими дверми, на сад, а звідтам фірткою над пільний струмок увесь у весняних квітках, у лотачах. Тоді звіялися мов дим, кожний про себе.
Навойко, високий. Широкоплечий, з м'якими карими очима, скинув із себе лицарський пояс і претяжку опанчу зі зеленим підбоєм. Він сів подратовано біля дітей, що причикнули над мискою зі свіжим сиром.
— Днина як мід, а служебки довкола колодязя обхлюпуються водою, як коли у празник на Розлавах... І так з усім, так всюди! Лоском йде старе, а нового не видно!
— Щось ти, Васку, сьогодня ні сіло, ні пало вередуєш... Це мені нітрохи недовподоби!— — зачулося від сіней.
— А чого ж це на нашім обійстю повно лінтяїв, а при жорнівці ні душі? — корив Навойко наряджену жінку.
— Ще мало надриваюся з досвіту до ночі? Ще тобі недогода? — наїжилася Боґна і стала доразу багрова.
— Ой, ти в мене господиня, свині в вікна скачуть! — махнув рукою Навойко й взяв на коліна свойого любимця саме по постригах, що і звався: Любко.
А старший пристав до матери, от як бодяк:
— Коли ви озмете нас, мамко, поглядіти на Вислу? Обіцяєте, а не чините!
Боґна кинула їдкий погляд на свойого Навойку і мило відповіла:
— Жди, вскорі я возьму тебе туди, до вуйка єпископа. Гарно так у Сандомирі, Господи! А по хатах яка обстановка, одяги, їдіння, до чого вже тонкі обичаї! Бува, вийду у Кракові ранком у княжі тереми, одіта в гатлас, як небо, і намисто з маргеритів, то князь, Лестько ніби у проході зупиниться, квітку у мене попросить... Любується один раз квіткою, а другий раз мною.
— Зовсім, як у дожи Дандольо... — рік Навойко і глумливо закашляв у долоню.
— А потому йде вуйко єпископ і подає мені...
— Вавилонський хронометр! — втішно скричав догадливий старшенький, аж мати справила його сердито:
— Руку до поціловання, моя дитино.
— А коли це, мамо, краківський князь сяде вже у Галичі?
— Не знаю, ластів'ята, не знаю... Йому покищо гарно дома, то й сидить.
— Перекажіть, мамко, нехай приїзжає. Я йому тоді коника вороного подержу... — простодушно готовився Любко.
— А я йому мечик вигострю, як шибку... — нахвалявся щодуху другий, Доброгост, і очі, блідо-зелені очі матері засвітили очаруванням.
— Геть мені відси, геть, до одного! — несамовито скричав Навойко і схопився з ослона, готов сам бігти у голий світ. Ослін загойдався та звалився із грюкотом на долівку і в бояринові немов теж щось провалилося в досмертну темінь.
Він розгубив себе так, що на відході вдарив головою у сволоки одрини та ляг як камінь зі своїм нестерпним стидом на тверде лігво, — був сам.
— Спасибіг боярині, казкою погодувала! — зворкотіла голодна швачка і стала за шитвом ще менша, як була.
А Богна з принадною посмішкою стояла знову перед дзеркалом, чубатила жовті кучері над висками і раділа собою, ніби павочка на сіножатці, на росі.
ЛИС У ТЕРЕМАХ
XXI
"Нехай загородять, де вороги ходять,
Нехай стежка буде, куди ходять люде".
(з нар. пісень)
Сутеніло.
Якийсь хилий, чужинецький чернець прив'язував нав'юченого ослика до модрини край замкового рундука, а тоді склав сухі руки на грудях, як до отченашу, і закричав проймаюче, аж у всіх вікнах, отвертих ради вечірного вітру, появилися жіночі голдви під чільцями з райдуги:
— Жертвуйте одіж невкритим сиротам Галича! Жертвуйте одіж! В однім із вікон майнула голова білявої служебки Звіздиці, молочної Богниної сестри. Кивком руки вона звала монаха спішитися, сама ж зараз спряталася в тінь.
— Ідіть в он ті двері... перші ліворуч! Княгиня сама!... — зашепотіла назустріч йому у мрачних хоромах, дрібна й гладка, гей равлик, пахуча розмайраном, що ним саме змила волосся. — Тілько не знаю, чи що вдієте з вашою ходою туди? Як на те, княгиня сьогодня нікому не рада, господин отчич недужий...
— Тим ліпше, ластівко, тим ліпше! — тихо засміявся монах. — Кращого моменту зі свічею піднайти годі.
Обтягнув волосінницю під білим, чернечим шнуром,. — направився іти. Низькі двері вилискувалися здалеку п'ятнами мідяних оківок, закоцкотів, увійшов.
Лікар Негемія сидів вже довгу хвилину край постелі старшого князенка й мовчав. Він був і так малоговіркий.
Сновигав вечірний сутінок та обіч на кріслі стояла вже свіча в глиняній обгортці, полум'я торкав нечутний продув, світла і тіни різьбили мов у каменю сухий профіль Хозара. Вони підчеркали працю чола у зморшках, як стріли, у блиску опукої лисини, підсичували міць ока, покладеного на простерте горілиць дитя.
А жара брала своє: ярко горіли малі вилиці й крізь щілку відхилених, з темним налетом повік, синявіли звернені кудись у глиб, сторожко приспані очі.