LUX IN TENEBRIS[1]
Є край, де, по давньому повір'ю, в лоні скелі спить Барбаросса, весь у мідяній збруї. Глибокі століття переплили над ним як Зальца, від рути зеленіша, перепливає над камінням, що його бурі скотили колись із Альп па її дно, розмаєне казками.
Є край, де над любовним мітом народу зняла спотво— рено-величні стіни не епітафія генія долота, двигнена в якімсь Тускулюм слави, серед лавру та віщих димів, що течійками в'ються там із жолобин, а чуд-гора, яку видно звідусіль, з котрого боку б не підійти від Зальцбурга. І се є особлива прикмета, в якій є щось богомогутнє, то гостя з рівнин пронизує страх і подив зразу.
Є душа річей, і уділом її — те саме небесне сяйво, що в її творцеві, для того сей шпиль в снігах, над яким навзво— ди з вітрами кружляють чорні круки Барбаросси, гідний свого міфу.
З-за тридев'ятих земель, про які коли знали тут що, хіба стільки саме, що про Давалягірі або про Нову Гвінею — з-за тридев'ять гір і рік привезено тут тьмяну хмару незнаного народу та висипано в чарівну альпійську долину, обведену довкола верхогір'ям, між яким царює велетень з червоного порфіру, як кривавник у персні Бога.
Побудовано для свого народу сотки дерев'яних хат, диковинних, як ковчеги Ноя, з маленькими вікнами під стелею і дверима, відчиненими на всі сторони грішного світу. Там поселено тих, що прибули чорними купами — обведено всю оселю кільчатим дротом, ах, високо! — а при воротах наставлено німецького жовніра з замерзлими очима, проте, як осминіг, чуйного на віддаль. Побудовано ще кілька морських ліхтарень на обводі сеї потопи нужд, по лінії дротяного колеса, щоби з гори можна слідити околицю і події. Тоді сказано життю виселеної Волині:
— Йди!
Лише кладовище відміряли за дротами, на волі, на узгір'ї біля самих ніг Унтерсберга — і коли що для волинського побуту зроблено добре і докладно, то могили, копані глибоко й об'ємисто, та хрести, непроглядними ланами витягнені вдалечінь. Запопадливо здіймаються там над ними маленькі острішки з дерева та черепиці, щоб дощі не змивали чужоземних імен. Туристи, які зубчатою залізницею доїжджають із Зальцбурга аж на самий верх Унтерсберга, робитимуть запевне світлини з сього міста померших і печальну його красу рознесуть у тисячах листівок по світі. Старий се німецький кубізм — до всього прикладати геометрію.
Ті знову ж, що з раннім розквітом весни стрілами полошать золотопері фазани по смерекових борах, заблудять, певно, на волинські могилки і крізь далековид оглядатимуть незрозумілі імена й червону китайку, якою тут і там молодий хрест обвито.
Прийде час — і мешканці сеї долини сліз вернуть на згарища свого краю, а сотки ковчегів, перегнилих від болота, зрубають, як фігове дерево з притчі. Тоді волинський побут у Нідеральмі, мов страшна повість при кужелі, втратить багато нестерпних рис, колорит подій злагідніє, а дім мерців вище кладовища, світлий та просторний, і рундуком у камінні і гостинно-широкими на античний іад сходами, дасть поле до неоспорюваних ніким здогадів на тему державної великодушності.
Коли чого багато у волинськім Нідеральмі, то доріг для всякого заступництва й порогів для вистоювання. А за входом у перший стрічний барак, коли отямишся під зловоння і бруду, чорнішого від ночі, коли вже переміг на собі перше тяжке враження, стрепенешся, певно, від любого подиву. Типи-світи... Правда, їх збив лихий вітер і придавили пелюстки у сміття студені дощі, але ніяк не перестали вони бути собою. Слухай тільки: до тебе заговорила з-над якоїсь шитки сама "Сердешна Оксана", перебігла дорогу з повними відрами і розсміялася сріблом "Козир-дівка", отся темнолиця Інгрід сходу. Он ухиляє дерги, почіпленої у сволока, довгокоса вдумчива "Маруся" Основ'яненка... А ось знову переходить попри тебе з дитятком на руках і мило-проймаюче дивиться тобі в очі Катерина, безсмертне Шевченкове кохання. Ще й з горішньої причі сповзе зараз зручно, як кіт, хлопчик-недоліток з характеристично, високо та рівно, над отвертим чолом підтятим волоссям, у старовічній серм'язі, такій, як її намальовано на портретах Юраша Хмельниченка... Дзвонячи від холоду зубами, підійде поцікавитися тобою велетенський дід-патріарх з бородою в пояс, наче зійшов з ікони праведний Зосим, хоронитель пасік, і згадаєш любо схвильованим серцем сонячні повісті Нечуя про козацькі баштани в степу, стародавні хутори з Кулішевої "Чорної ради". А коли ще надобавок попадеться тобі назустріч молода молодиця з білою хустою, зв'язаною хитро довкола русої голови, і в довгім по коліна, а на грудях відкритім жупані — не з парчі та золототканої ширинки—то тобі видасться на мить, що бачиш Мотрю Кочубеївну в усій її поетичній жіночій хвалі. Одним словом: із чорних отсих челюстей ілядять, мов осіяні червоним сонцем, типи часів руїни.
Казка є сентиментом, ніч пособляє казці. Суворий поліщук, закутаний у свій невідступний кожух і кучму, плете постоли й оповідає ген у пізню годину, поки пальці не ув'януть і душа також, ніде не чувані болотяні казки своєї країни. А коли спитати його тоді, як прийде до школи (ще й з подругою) за одінням для сина:
— Так се ваш хлопчик, отсей кучерявенький Явтух Криворучка?
Відповідять напевне з любов'ю і втіхою, але строго, дуже навіть строго:
— Наш брехуняка, наш.
— Він у мене чудовий оповідач! — похвалите схвильовано.
— Воно то так,— скажуть,— як ми постоли плетем сюди й туди, так він казки виплітає, от що...
Є сих казок стільки, що поліщук признає сам — книга вийшла б! А дух нашої історії, бувальщини видний на всім, не тільки в казці, і враження від нього ні раз не ослабає, навпаки, все кріпне.
Серед життєвих недостач, яких не побореш, виблискує туга за радістю, яку дає чистота, тим більше трагічним світлом. Тоді, як жалується на свою незавидну долю, селянин перш усього вкаже на багно долівки, на страховинне лахміття, на якім він спить і в яке одягається. Він не завагається, однак, ні хвилі прадідним обичаєм розстелити гостеві на вогкім виступні своєї перегороди новеньку скатертину чи рушник із сяйливим забором, а тільки тоді попросить його усісти. Були й є случаї, коли люди за фантом охайного житла, за спромогу роздягтися ніччю, за теплу воду, в якій можна б помити намуляні ноги, їхали в далекі сторони, на безпримірний визиск всяких плантаторів.