І смисл для окраси життя тим самим не впав, а лише став болюче-гострим, бо ограбленим зі спромог заспокоєння. Як воно не було б, все-таки стінку над шкільним столиком учителя розмаєно паперовими квітами, святими картинками посеред старих, полинялих леліток і срібної стрижки, зовсім як се було в звичаї дома, де божник, місце на покуті сіяли дитинною пишнотою. Ті дрібні дарунки, вироблювані у голоді і безнадійній стужі бараків, зворушують до живого. Здається, що їх вартість та сама, що дорогоцінностей кладених на чудотворну ікону. А вона у них є тут: се школа.
Старі хочуть розуміти ціну науки, а молоді розуміють її. Списаний зошит, необдумано кинений між малий народ, дає притоку до неабиякої сутички. Глотяться, сотка рук іріпочеться в повітрі: мені! мені! А щасливий переможець на запит, що за користь йому з сього старого зошита, відповідає, дишучи важко, в рум'янцях втіхи й ніяковості:
Поміж стрічки писатиму.
Дух від степу, весь в молодих блисках, як архистратиг на малиновому стягові, тут видний всюди, на приповідці, у пісні... Десь там трапиться шум під ворітьми класу, в якому ще не покінчено науки. Се меншенькі школярі, що дожидаються черги на здоровому, бува, альпійському морозі, вкорочують свою скуку тупотом, кашлем, сміховинками, дехто навіть цяточку відхилить двері... Не до вподоби се тим, що по сам чуб зайняті науковим ділом, то котрийсь відважніший за інших (вони всі відважні і щирі...) гукне поза себе:
— Гей, ви там, запорожці, цитьте!
— А чого вони у тебе запорожці, Оксенюк?
— Да того, що за порогом стоять...
Весело так! Весь клас сміється, а учитель і собі.
Оксенюк, герой хвилі, не залишає об'яснити:
— Бо то як у нас весілля, парубки під порогом дожидаються горівки та й їдіння, але їм не виносять нічого, поки самий старший, отаман ніби, не гукне в хату: пугу, пугу! Козак з Лугу! Аж тоді-то отсим запорожцям підносять по чарці та по пирогові.
Встає картина така веселкова на краски й настрій, що закриєш лице руками, забудеш себе, полетиш у далечінь, аж там, де дребезжить у шальнім таночку квітник жіночих голів у стяжках, чічках, уплітках, де сіла в кутку в тьмяній свиті жіноча доля і, як те вітрове голосіння дібровою, як той дрібненький дощик по берестовім листячку, сумує пісня дружок:
На добраніч, мамойко, бо вже я йду;
Не зоставляйте вечеройки, бо вже більше не прийду.
Віддайте мою вечеройку на сусіди,
Бо я вже лечу з подвіройка назавсіди...
Очуняєш: бруд, стужа... Ватаги обідраних невільників, потупивши голови, сновигаються попід вікна, наче ховають плече від невидимих ударів батога... Здаються дзвонити ланцюги... Де ж ті пісні, що цвітуть ніжніше від квітів, думки, що різьблять побідні вінці на білих колонах вселюдських святинь?
Баракова церков, убога і мрачна, як вертеп або катакомби, се місце скорбної народної призадуми. Мороз, як лютий ворог, наступає на світ, вихор постогує в бовдурі, голодна розпука блудить блудом по білих полях... Багатьом розстелюється дорога, шлях, писаний властями на холмську землю,— не з поворотом до гнізд любимих, а з тим, як глід, обглоданим комірним між чужими, у снігових западнях.
То тіні вічевиків коливаються під чорними маревами церковних сволоків, а голоси дрижать поривами втіхи й відвагою одчайдухів:
— Лиш би на волю! А там — Різдво в рідній сторононьці!
Чийсь чуйний голос веде за руку над проваллям:
— Тим, що матимуть змогу вдарити собою на захід сонця, буде там трохи хліба...
— Ті ж, що підуть у той бік, де воно сходить, не переб'ються крізь єгипетські язви свого часу...
О стократ плідна скибо Данилова! Веселі твої плугатарі вертають до тебе, та не з піснею жайворонка над головами. Танком обідраних страховищ вони брестимуть снігові сугроби по холмській рівнині й померших діток лишатимуть по шляху воронам. А в Різдвяну ніч, повну голодних привидів, вони, сердечні, не стануть кидати куті під стелю старим добрим богам минулого, лише стежитимуть банно в просторах за островами правічних лісів, де днина кладеться на сон, і питатимуть себе:
— Де зоря... хліба?
Тоді ж у тьмяній стужі поснуть по хатах діти, у голів, близенько, щоби хто не відняв, книжечка, дарована в неволі, заялозена на краєчках і почеркана куклами, але здала... А отсих книжечок, благовісників, тисячі на волинській руїні.
Цитьте... глядіть:
Сяйво у тьмі!
[1] Світло в темряві (лат.).