Та пробіг! — На ріднім сході, ген, від Дніпра, зойк копит в огню й золоті? Вітри з-над моря, орли степів? В іскрах шеломів ціпкі, як свідома воля, ряди боєвих чет? Опередь вождь-вибранець, з сивим бахматом водно?
Гей, як там літаври грають, як у куряві рокотить табор, ще й спів гойдає дерева!
А він, юнак-гординя, цвіт душі поколінь, Ждан міліонів серць, мов башта утверджена верх всіх... І високо палає світ меча витязя, якого мати ще в лоні своїм назвала генієм народу.
То княгиня повисла очима на сліпучій картині й боговійний трепет поплив крізь її серце:
— Витай, велична сило, що встаєш із лона вітчини! Ти непоборна, що була, є й будеш!
Хиталася як лист під легіт теплої туги:
— Шеломи, мріє, о, шеломи в сонці! Сяйний звал обкрутив її мов у танку, міниться день, лопочуть стяги, полум'я міди кричить у простори:
— Слава цілині, Романовій!
І зелен-бір мете землю, шумить:
— Владійте веселі, ви, що зберете все в єдино!
Іще грають весняні води під дарабами, шугає живина верх тисячі потоків:
— Вам, споконвічні ґаздове, все до дна, скляче й срібнолуске! Земля ж, глянь! Розсікається рудою й мармором, б'є цілющими джерелами, у пристрасній жажді, — віддати все своє.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Княгиня спить. Котиться сувій-далина: над Сяном ватри горять... Молоді груди, оперті об зброю, стережуть вічних меж. Он дуб скандує в повазі повість про красу борні. Кожда п'ядь землі тут — свята.
А там, — обриси могутних міст шпилями здержують хмари. Княгині звиджується, що це селища самих святинь. Шум життя, як луна казочних розговорів навдивовижу ухові б'є в землю з птичих висот. У крутіжи блисків роздирає повітря стрімкий лет коліс під звидами вітрогонних ковчегів.
Чиясь рука встромлює тугійше трясучку калини за синь-обшивку шапки. Гилька сміється всіми ягодами від руху завзятої голови. Щораз перекликаються стійки. У луні стежних огнів пісня черкає воду, ластівка...
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Стук! — стук!
Двері настяж... Увійде Товстий, просторічний:
— Ви мабуді спали, княгине?
Насилу находила себе:
— Так, я снила хвилину і ще гойдаюся проміж мрій.
— Моя сім'я б'є чолом, просить вечірний хліб із нею поділити. Княжичі? Не проснулися ще з дороги. У світлиці ваше ложе готове, якраз там спалили кадило.
Встала у призадумі: богомогутне сонце горіло й досі, як ватра над чорною смугою борів, вказувало болючий шлях, проміряний у сні.
Вона зійшла поволі зі сходів у каменю, на яблуневий сад під росою, — ніби слухала боярових слів, якими намічував приваби новосілля, та хиляла біле чоло на той бік своєї туги.
— Там... Дністер... — засвідчила у якійсь хвилі бойким движком брів.
Випрямлена, хиталася полегки у своїх довгочубих чижмах із ширинки, милувала очима смугу овиду верх піль, де товпилися роззолочені хмари зі щитами та з копієм. Тоді ж стала торжественна аж до дна карих зіниць і з силою окликнула своє серце:
— Так, чи інакше. Галич... буде наш!