Лікар Негемія приходив двічі на днину, сідав проти ліжка, чорнім, шовковім уборі з прошвами по боках, зісував у зад лисини свій теж шовковий наголовник і скупими словами, що їх перепускав через цідило перелетної величі, давав хатним доручення. Іноді, добував із-за пазухи вузьку стяжку пергамену та і зачіпав очі, як кігті, об кострубаті хальдейські фігури, що вияснювали взаємини небесних констеляцій та рисунком, заслоненим от як тайна, мітили крилаті дороги зір.
Що міг він найти спільного між тими знаками й долею дитяти? Ніхто не розумів, хоч знали глухо, що в нього доступ до якихось дивоглядних, герметичних книг і що він будьте ланцюгом мудрости скований з ученими Греками та Хозарами свойого часу... Пошіптували, що з чарівних зеркал берилю читає будуче, віщує судьбу...
Коли бита непокоєм княгиня вперла очі в Негемію, він встав, доповнено підпер бедра жидівським обичаєм і заговорив про погідну весну, пригожу, про те, що скрізь оранка, аж мило, — а тоді верг на себе обшиту куною довгополу хозарську мятлю і побажав княгині доброї ночі.
— Що ви? — окликнула його вражено. — Відходите?
За всю відповідь Негемія поклав руку княгині на чолі дитини: було вогке, на висках перлився цілющий піт.
— Спить, як по купелі! — засміявся.
Через хвилю його кроки залунали по кам'яних сходах і всякли в радісний шум дощу.
Аж тепер княгиня будьте знемоглася від чергового вражіння, — вона заплакала, цим разом над собою. Упала в низьке крісло, вкрите коверцем, і роздумувала над завтром.
Міркувала у сотний хиба раз, що жити у Галичі стало не під силу. У якій дикій крутіжи тривог поверталися її дні і ночі? Яким джерелом мук ставала кожна, перша з краю подія! От захворіло дитя — і її серце розгойдалося як гилька на глибині! Визвала лікаря і не вірила йому ні хвилини. Хиба ж це не була нагода до розбогатіння? До токми зі скритовбийниками, які перекуплюють покоївок?
Ось на днях Марицю, яка вертала з вечірні, у місті задержав гойний якийсь боярин, питав її, чи не хотіла б мати такий хутір, як ось цей, Шумавинського, на власність?
А от нещодавно в хилій вулиці старого міста перестріла вона, княгиня, попенка Кормильчича... Він учинився оперед неї без всякої шани, виминув княжу колісницю своїм бойким запрягом в мідяних оківках та ременях строчених годоваблем і всю довгу дорогу аж до Воскресенського монастиря збивав її нарошно в очі тумани вуличної курняви.
А Дарославич, — або ж не важив на решту її спокою, коли обриджував її життя сплетнями, будьте вона легка на вагу людина? Його очайдушна правдомовність тоді, коли чув себе поза справедливістю, запевнювала віру клеветам, які протікали аж до неї і давали відчути уперше в життю злобу знехтованого поклонника.
Схилила на руки тепле, з впадинками лице, голову в дрібно зрішеній намітці, корила думками Мстиславичів, які недолюблювали Володимира, та доборолися до того, що дівчина з пісні:
"Уповала та на камку, на кирею,
Думала бути попадею, —
Вона тої киреї не зносила,
Ще й батьківську свиту загубила..."
Роздумувала:
— Рафаїл, хоч який здержливий на слово, проговорився в присутности Навойки, що Лісконогий скочить на Володимир, — доки літко стукне, — казав, — зрине на Волині. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка у Буду, з великим зовом, нехай Андрій верне Мстишине гніздо Данилу...
Місяць як посол дома, голіруч, з чемними висловами тільки... А події розвиваються з днини на днину!
І до старого князя Юрія слала на Литву, в Турово...
Тепер, йдуть чутки, Лісконогий топче вже кіньми вітчину героїв, списами оре чорнозем, мечами скородить займанщину... Паломники й міняйли, що з весною повиринали проміж села, сповіщують гибіль Володимиру, останній суд світові...
Зіщибнула залізцем нагорілу плетінку свічі й слухала весняного шуму за бервенами теремів. Уха її були повні жалів іздалека: зачувала у них голосіння матерей за синами, що гинуть ось на стійках від стріл свойого таки насильника, старого як гріх Чорноризця... Чи здержуть його грудьми Галичане? Загородять списами дорогу, відштовхнуть злодіїв Суздальців за Серет?
У той раз хтось із силою підніс дерев'яний засув у дверях, але нерішуче зупинився...
Відколи зрадницю Зое заперли у монастирі грецьких калагурок у Карпиці на покаянні, не було кому з шумом риз і дзвоном слів справляти гостей в світлиці.
— Увійдіть!
На порозі явився Рафаїл. Він хвилю призвичаював око до нахлинувших красок. Перед ним, на тлі гаряче-жовтих шиб, з правою рукою, покладеною на грудях, ніби ікона на позолоченій блясі стояла Романова княгиня.
Монах схилився у глибокім чолобиттю, а тоді якусь хвилю глядів з вагою на молоде обличчя.
— Милостива княгине, — злебедів, — приходжу в тайні. Моя ряса, хоча вона й латинянського крою, повинна бути запорукою правди моїх слів. Коли вам миле життя ваших дітей, слухайте.
Патер Рафаїл переймив у погляді княгині лискавку негодовання, тож сказав різко, як той, що важить все: на галицький і володимирський стіл сунуть Ігоревичі. Коли ніхто вам на грозу моменту не отвирає очей, то це найліпший доказ, що в крузі ваших другів... чаїться зрада! Утікайте!
Темний рум'янець вкрив щоки княгині і зараз же нагла блідість облила їх біллю. Гордий сміх сховзнув по бойких устах, згас.
— Або ж пристоїть втікати — княгині?
— Матері пристоїть.
— Куди ж то, патре?
— До Лестька! — викинув із силою. — Руським княгиням над Вислою раді. Оце ж і доказ вам...
З поспіхом вимотав із рукава волосяниці старинний псалтир і рік з шаною:
— Лестькова мати, — київська княгиня Олена шле вам цю книгу, річ божу, з тим, щоби вона вела вас миром туди, де серця створені і немає зради. За цим прощайте хіба, милостива княгине!
Хвилю наслухував, насторожений, хилий, з пальцем на вузьких губах і добавив шепотом:
— Цю ніч... на північнім шляху стоятиме кований віз, критий, двоє сільських коней. Везтиме людина певна: я сам.
Він переломився у низькому поклоні, мов виструганий з дерева невмілою рукою і тоді на його голові майнув великий, бритий ореол з вінком чахлого волосся.
— Сараценів я воював, у хрестоноснім поході за Христа кров лив, — додав іще з осміхом, — будьте безпечні!