Тихої, вересневої ночі, коли місячний сум розіллється в повітрі і в зеленуватому серпанку мерехтить далечінь, мені довго не спиться.
І не біль, і не радість огортає тоді мою стомлену душу. Тиха пелюсткова жура голубить моє чоло, і воно, покарбоване зморшками, безсило піддається романтиці й сан-тиментам.
Густа тиша сповнює мої груди, і мені хочеться від вогкої землі до холодної безкінечності зір охопити знемо-жений, змучений світ і стиха прошепотіти: "Брате мій!.."
Я мимохіть пригадую, що нема вже моїх поплічників, моїх близьких товаришів, і їхні розкидані могили наче оживають на далеких кінцях, коли срібно журиться і ятриться любов'ю мовчазна вереснева ніч.
Але не тому, власне, я шукаю самотнього ослону в міському парку, і коли сяду, мої очі заплющуються і голова туманиться спогадами. Серед усіх страхіть тої війни, серед безлічі калік, сліпців і гори трупу — в моїх очах стоїть тільки самотній тулуб селянської шкапи на стерні, і мій жаль попеліє на згустку звичайної кінської ррові.
Тільки.
Я згоджуюсь — це правда: сантименти заполонили цієї ночі мою думку і я пустився берега, а втім — чи не шкапа та спричинилась до того, що я кров'ю змив кров і вперше побачив на фронті свого справжнього ворога. —
Може...
Ви, певно, посміхнетесь і не повірите, але хай ще раз майну я думкою на ті далекі галицькі поля 1914 і все ж розповім вам, як то було.
Так ось. Молодцювате, на бакир:
— Песельникі — наперьо-о-од!
Іржава солдатська пісня полохає за командою цісаре-вий спокій спустілих галицьких сіл, і крицевий холодець загострених багнетів ритмічно коливається безкінечним шляхом...
Це Австрія. Тут недоречливо виглядають наші російські сірі шинелі, і подолана країна не призвичаїлась до нас...
Я зморився до нестями. Моя лопатка, що теліпається збоку, набила мені ногу, і ремінь від рушниці мулить плече. Але я йду і йду.
Війна не вбилась ще в довгі нори шанців — їх тільки-но риють позаду, з боків, і хіба де-не-де вона п'яницею точиться між колючим дротом. Наш полк переходить річки, толочить ріллю, ламає чагарник і суне далі, до Карпат.
Мені самотньо й порожньо серед наструнчених думок наших "молодців", і уїдливим шершнем лящить по ушах баритон поручника Королькова: "Опраавсь!"
Я хочу не помічати Королькова, але він крутиться перед очима, його погони, наче навмисне, вилискують проти сонця, і мені чути його брелкові жарти:
— Ей, дєд! Далеко до Вєни?
Старий русин притуляє до вуха руку й боязко нахиляється в наш бік:
— До Відня, прошу пана?
— Врьот, ребята,—"відно", говоріт! Перемишль возьмьом, а тогда...
Мене дратує його юнкерське завзяття, і моя закурена походами нудьга не має виходу. Проте мені байдуже.
Я — салдат 125-го пішого полку і, крім утоми, я не маю нічого, і не жаль забитих людей і пограбовані оселі.
Мені б тільки виспатись!..
Наче спросоння, линуть довкола дні, ночі, чужа земля, і я загубив початок усього й зовсім не уявляю собі кінця.
...Брязь-туп, брязь-туп...— ідемо ми, і мерехтить далечінь, а я заплющую очі, і ноги йдуть самі...
Ах, як гарно, коли можеш спати досхочу!
Того дня я таки добре виспався.
Наша рота прикривала батарею, і ми до полудня нічого не робили. Я ліг на стерню, і вересневе сонце одсипало мені в обличчя свого сирітського проміння, скільки могло. Чи не вперше за той місяць війни мені стало тепло й хороше, і я заснув без думок і без снів.
Сонце вже поспішало на захід, коли незграбний стусан розбудив мене.
Попереду в чорні литаври били гармати — то був упертий бій за переправу. Наші гарматні скрині не поспівали підвозити харчу туди, де ревіли ненажерливі потвори і санітарні біди ледве потрапляли підбирати ранених.
Наші частини висунулись далеко вперед, і запілля ще підбирається тільки ззаду. Тоді наш взвод мобілізував околишніх селян з "фірами". І ось вони мовчки, покірно, навіть, здається, старанно, навантажують гарматні і заступають нам обоз. Це була нова вигадка дивізійного: "австрійці" — проти австрійців! Селянські фіри одна за одною зникали за байраком, де розривались австрійські снаряди і пухкав на колії наш панцерник.
Нараз артилерії наказано обстріляти австрійську лінію на ближчій дистанції, і колеса двох гармат миготять серед куряви, а за ними підтюпцем заторохкотіла мізерна руси-нова фіра.
Мені чомусь шкода стало русина і його змореної шкапи з реп'яхами на гриві. Наче відгомін мого далекого села й батьківської шкапи, що на ній я колись їздив наохляп до річки,— вони пролетіли передо мною і, порівнявшись з одкритим полем, сховались за димками гарматнів. Я мимоволі стежив за ними і, коли за жовтим полум'ям і фонтаном землі, витягнувши ноги, впав дебелий артилерійський кінь, я схвильований устав. Що сталося з фірою та шкапами, я не міг розглянути, але вони і цей дядько з довгими сивими кучерями стали мені враз за рідних. Це вони — гірка усмішка моїх давніх літ забутого села, зворушили мене, і я подумав: коли їх не стане, я залишуся тут зовсім самотній...
Дорогою везли поранених, але я не вважав на скривавлені обличчя й глухі стогони: війна пощербила наші чуття, і вони стали байдужі, тупі.
На позицію поспішала якась частина, летіли з наказами вершники, ворожі снаряди слухняно лягали все ближче й ближче до нашої батареї і нас одвели назад. Усе це метушилось перед моїми очами, але я не помічав того.
Сумно і мляво я йшов назад, наче з похорону когось близького. Обірвалась остання нитка, що в'язала мене з минулим, і кінець її одлітав од мене безнадійно далеко...
Ми одійшли за верству, коли втихла канонада і синя тінь бою майнула в австрійський бік. Нараз, обернувшись назад, я побачив на стерні одну з дядькових шкап. Я зразу ж упізнав її і зрадів, як хлопчисько. Хитаючись, вона поволі наближалась до нас, за нею волочився по землі розірваний запряг і губились під ногами рясні, червоні краплі. Тихо підійшла вона до нашої роти і стала. З маленької дірочки на череві струменем сочилась кров. Шкапа глянула довкола розпучливими очима, витягнула до нас голову і жалібно, наче хотіла вилити всю свою тугу, скарги й біль, заіржала. Щось кревно близьке почулося мені в її надірваному, боліснбму іржанні, і я ніяковий, мов засоромлений, підійшов до шкапи.