Шкапа

Сторінка 2 з 3

Антоненко-Давидович Борис

Не думав я тоді про наших калік і людську кров, що лилась на фронтах. Бідна шкапа! Це вона стоїть передо мною чорноземним докором моїх дитячих радощів, горя батьків і односельців... І мені здавалось, що я провинний у шкапиних муках. Я вирвав з крихітного, затишного кубла шматочок болю і кинув його на чотири вітри.

Давно вже я одбився від села, тиняючись по містах і передмістях, але тепер моє солдатське серце знову щеміло селянським безпуттям. Тісним колом шкапу оточили солдати. Хтось притулив її морду до розхристаних грудей і голубив ніжно, пестливо, як дитину. Бородатий калужець промив шкапі рану й затулив віхтечком соломи. Кров ніби перестала текти, і шкапа перевела на нього свої сумні очі, немов подякувала. До неї звідусіль простягались солдатські руки з хлібом, сіном, хтось підніс цукру,— кожному хотілося зробити шкапі щось приємне. Вона була тут серед нас єдина жива істота, до якої по-людському міг звернутись солдат і мовчки повідати їй свої страждання й образи. І ми, як покинуті на розпутті сироти, тулились до шкапи. Але це не тішило її. Сумна, вона байдуже одверталась від хліба, а розумні, великі очі світились болем. Підклали їй під ноги соломи, але не лягла шкапа. Коливаючись і здригуючи, вона, здавалось, хотіла ще випробувати останню силу знеможених ніг.

Я перший не витримав і, понуро дивлячись долу, оді-йшов геть. Ну хіба ж міг я дивитись далі на скривавлений образ минулого і майбутнього?.. Живими воскресали в уяві і стояли перед очима мої дитячі роки під гнилою, зеленувато-чорною стріхою, наша сліпа на одне око шкапа, і насуплений батько, і дрібні матусині сльози, коли я вперше покидав село...

Я, не повертаючись назад, поспішав далі від раненої шкапи.

Опівночі ми переходили на нову ділянку фронту.

Тиша нічна брала врочисті октави якихось фантастичних гімнів, що виспівували чи то радість життя, чи то величність смерті.

Новеньким гривеником полохливо котився між хмарами місяць. Коли-не-коли він зупиняв свій зажурений зір на порожній стерні, сріблив верховіття далеких дерев, і тоді вони здавалися золотосяйними арками якоїсь незнаної, прекрасної казки. Але за хвилину місяць знову похапливо зникав не знати куди й по що, знову гасли дерева і холодний морок снував над головою, забирався під гім-настьорку й лоскотав за спиною. Шкапу залишили доходити саму.

Виснажена і безсила, вона давно вже лежала на застеленій соломі. Десь серед прозорого місячного серпанку вже витала її смерть. І шкапа розуміла це. Коли ми иосунули по шляху, шкапа раптом, немов спам'ятавшись, напружила останні зусилля встати. Вона здригнула всім тулубом і підвелась. Простягнувши до нас голову і наче благаючи не покидати її, шкапа тихо й хрипко заіржала. На мить під хворим промінням місяця блиснули її розпуч-ливі, перелякані очі, потім вона безсило впала...

Вже кілька хвилин уся рота, обернувшись до шкапи, стояла мовчки, задеревеніла, мов сама засуджена на страту. Але бородату мовчазність і жалібний гомін парубочих сердець раптом з грохотом розбив баритон поручника Королькова:

— Что сталі? Чево сматреть! Смірр-но-о!

Рота дриґнула і завмерла. Корольков прудко підійшов до шкапи. Тільки-но він хотів штовхнути її тулуб ногою і вже заніс чобота, як хтось із молоді не своїм голосом скрикнув:

— Не бийте!!...

Корольков інстинктивно одскочив назад, але зараз же змигнувся. Круто повернувшись, він хрипко заревів:

— Кто крікнул?! — і рішучими кроками йшов до нас, дати, за своїм звичаєм, першому по морді.

Він ще раз протяжно захрипів:

— Кто крікнул, спрашиваю?

Але на відповідь йому мовчки з ненавистю і презирством дивилось просто в вічі дві сотні солдатських очей. Гнів землі, стогони й прокляття багатьох поколінь рабів, кріпаків і наймитів мигнули зірницею в тому погляді і напружились. Було щось дике й жорстоке в тій згущеній мовчанці багатьох людей. Все завмерло, люди не дихали, і тільки багнети блимали під місяцем — спокійно-рішучі й мертво-холодні.

Корольков здивовано глянув на нас і, певно, йому стало моторошно.

лВін знітився, зблід і одвернувся.

Наче легкий шелест вітру пролетів по роті, і солдати перевели дихання... Корольков перекусив губу, а потім, труснувши головою, наче одкинув якесь докучливе напинало, впал им голосом скомандував: — Шагом марш!

Ми труснули рушницями й тихо рушили.

Могилою одгонять довгі криві шанці.

Проти нас тепер — німці. Меткою рукою вони намацують наш барліг, і їхні снаряди рвуться спереду і ззаду шанців.

Але про мене! Ця фронтова новина мене зовсім тепер не зворухнула. Чомусь уперто й настирливо долітало тогосвітньою луною до моїх ушей час від часу глухе іржання тої раненої шкапи... Вже минув тиждень від тої ночі, коли поручник Корольков посковзнувся з наших очах, і вся рота була знову — звичайні, дисципліновані, цокірні солдати. Але я знав тепер, що маю робити. Коли наші стрільці добирали способу влучати в німецькі шоломи, що часом вистромлялися на мить понад землею, я свідомо й автоматично стріляв у гущавину далекого лісу, минаючи німецькі окопи. Але хвилинами мене пекло й це: адже там могли бути випадкові люди...

З другого взводу хтось умисно виставив угору долоню і, коли вона заюшилась кров'ю,— замість шпиталю, він потрапив під арешт. І ось непомітно, за вибухами гармат і розривом гарматнів, зійшла ніч. Морок оповив шанці, дротяні перепони, людей,— канонада втихомирилась і фронт спочивав. Але якесь незрозуміле хвилювання влетіло в мої груди й билось, як підстрелене. Я почував, що чогось не виконав. Так,— я мушу щось зробити. Щось сильне і незвичайне. Щось таке, після чого можна буде тільки несамовито сміятись і одкидати чобітьми всі маленькі й великі пута, що тримали нас досі... Але, що саме — я не знав, і це мучило мене. Я никав під блинда-жем, заглядав до своїх сусідів, а спокою не було.

Я хотів сісти на оцюпалок і гаразд поміркувати, коли верхом окопу, не зважаючи на посвист випадкових куль, до нас підійшов Корольков. Його бадьорий голос ще здалека забренів одчайдушно і нахабно-сміливо.

— Ребята, в разведку — кто со мной?

Мені нараз стала огидна хоробрість Королькова. Я одвернувся до фронту й для чогось оглянув свою рушницю.