Корольков ще раз тонно гукнув: "Ну?" — і до нього вилізли "вольнопьор", унтер і два наших "хахли".
Мені чудною видалася ця компанія, і я, посміхнувшись, стежив, як вони поповзли до німецького дроту.
Стрілянина вщухла, і тільки ракети, мов пустуни, виривались з шумом угору, а потім, розчарувавшись у забавці, високо над нашими головами ліньки спускались долу і тьмяно освітлювали простори.
Я вже не бачив нашої розвідки, але я добре уявляв собі прищулене око Королькова, цибаті ноги "вольнопьора" і йолопуваті фізіономії "хахлів".
Потім я ще раз пригадав обличчя Королькова, його голос, і на мене війнуло холодом. Сквапно я заклав у рушницю свіжу обойму і, як пес, нашорошив уші. Тріскали вгорі ракети, і монотонно свиснула поблизу куля. Я принишк і схилився під бруствером...
Зненацька німецький бік зайнявся вогнем. Короткі блискавки шмигнули по німецькій лінії, залопотів заклопотано кулемет, вдарили десь гармати і заспана ніч ожила безліччю звуків.
Наче в патетичну хвилину якоїсь божевільної опери, незрима оркестра брала найвищі ноти, надривався дирижер, і ось-ось упаде чорна завіса — кінець... То німці помітили розвідку, то одстрілювалась наша лінія.
Я добре знав тепер, що я мушу. Напруживши до болю зір, я щодуху гасив обойму за обоймою в той бік, куди зник Корольков. Рушниця тремтіла в моїх руках, я намагався цілитись, але темрява шматувала мене одчаєм. Ах, я надаремно стріляю, і мої кулі не досягають мети!.. Коли враз... Ні, це, може, так здалося? Але ж ні — тепер справді: попереду за кущем на двадцять кроків щось заворушилось! Я висадив нову обойму — раз! раз! раз! і зойкнув на радощах.
— Балвани-и-и!! Куда стрел...— закричав на всю пельку Корольков і скочив на ноги. Тільки— мить. Голос його обірвався на півслові. Чорний, він махнув, як вітряк, руками і впав у темряву...
Як побиті щенята, до шанців, стогнучи, підлазили ранений "вольнопьор", унтер і два "хахли".
Я опустив долу рушницю і щасливий свобідно зітхнув.
З того часу минуло вже багато літ, але тихої вересневої ночі мені довго не спиться.
і, знаєте,— навіть не Корольков і не гаряча насолода помсти тої ворушать мої спогади. Ні — ці маленькі, чорнуваті краплі на стерні, наче разки дорогого намиста невинних коралів крові, я несвідомо заховав собі в пам'яті з тої війни... Але, пробачте,— я, здається, таки добре розхвилювався, і все це вийшло в мене занадто чорне... А втім, це ж— людяне. Мені зараз легко й гарно. Гляньте, як засипає зморене мільйонне життя безлічі трудових рук, і я не самотній серед тихих акордів місячної печалі. Ви підете тепер додому, а я ще довго не буду спати. Надобраніч!
Київ, 1924