держави. Безумовно, Польщі треба дати повну свободу, але навіщо ж нищити велич Росії? Триєдина Русь, мудрий уряд, цар і світло вселенської церкви – ось що треба Росії. Ось що треба слов'янству! Хіба покійний Олександр Сергійович, наш великий Пушкін, не писав про слов'янські струмки, що зіллються в російському морі?..
Вона повела по нас усіх палаючими очима. В її образі за Росію була царственна грізність, як у московсько-татарських цариць. Мені здалося, що степове шатро під Казанню чи під Азовом більше б їй пасувало, ніж цей романтично розляпистий палацик римської лжеаскези. Гоголь клопітливо почухав лоба. Ченці посумніли. Мабуть, це був той постійний камінчик, об який вони спотикалися, прагнучи здобути княгиню, а правильніше – її конто в "Банко ді Рома", не стільки для справи католицтва, як Польщі.
– Слов'яни, будьте братами! – промимрив ніяково Гоголь. – Слов'янство – це спасення ошалілої Европи!
– Що ж ви скажете про Польщу, нашу многострадальну, нашу мученицю – Польщу? Чи не обрав її Господь нещасливою, проте вірною дочкою своєю, щоб терпіла вона за гріхи всіх. За всіх, за все людство?
– Навіщо ви так суворо її осудили, маестро, у вашій козацькій повісті, у вашому "Тарасі Бульбі"?
Мені цікаво було, як мій земляк, узятий в два, а то й у три вогні, буде тепер викручуватися. Дивитись на нього було жалісно, незважаючи на всю пошану, якою обдаровувала його найсолодша Беата й отці. Без усякого сумніву, він для них був неабиякою принадою. Правда, як до літератора вони не мали до нього особливого довір'я, бо не терпіли й свого власного Міцкевича з його крутим норовом. Але на еміграції – молодий автор, та ще й наче б у ласці уряду, та ще й нащадок полковника Остапа Гоголя – це була знахідка.
А сеньйор Ніколо не моргнув оком:
– Що було, те й загуло: пороки й чесноти минулих віків! Я тільки це хотів викликати. А засуджувати Польщу? Господи, та ж тоді й себе треба було б засудити! Хіба не походжу я від Танського, котрий був при дворі короля Лєщінського? Це ж – гербовий шляхтич Речі Посполитої. Або пращур мій Ян Гоголь, котрий був з польської нації... Від того я й звусь – Яновський...
– Ну, Гоголю, Гоголю, – скипіла вже не жартома княгиня Зінаїда, – що ви там верзете? Який з вас поляк?
Стало дещо ніяково, такого переборщення не хотіли, мабуть, і самі ченці. Гоголь-поляк їм не здався б на ніщо.
– Що було, то загуло, – ревнув о. Семененко, – це дуже влучно, пане Гоголю; велика вина по нашому боці, дуже велика, й за це, власне, терпить наша вітчизна. За гріхи свої важкі терпить...
– Що ж до сучасної Польщі, – продовжував Микола Васильович, – то я нею захоплений. Вірте мені, сердешно! Такі удари, а ви живете! Яка література! Великий Адам! А граф Красінський! Я недавно читав його "Іридіона"! Які вершини мислі! А Лелевель! Мохнацький! Які люди, які уми, які серця! Скільки втрат, а стільки надій! О, не кажіть, що Польща вмерла – вона живе! Я ридав, повірте, після розмов з Адамом, над вашою бідною Польщею ридав! Умиленний, просвітленний, восторженний... Слов'яни, – тут він звернувся до нас усіх, бо досі скоса позирав лише на ченців, – усе ще перед вами!..
...Вже сурми грали, вже барабани били перемогу. Щонайіменитіше лицарство Полонії похиляло голови перед їх мостями Кайсевичем і Семененком. Вони-бо перемогли барда козацької бестії, чаклуна, що з пилу сторіч викликав архігайдамаку Тараса Бульбу. "Ну й що ж, синку, помогли тобі кляті ляхи? Взяли тебе, Андрію, ляхи...".
Патер Кайсевич добув із-за рукава скравок паперу й прочитав свій власний сонет, присвячений Гоголю. Сонет був поганенький, я запам'ятав тільки, що в ньому Кайсевич просить Гоголя "не замикати душі своєї для небесної роси". Патер Семененко, між іншим, сказав, що він давно не бачив такої шляхетної людини, з якою, за Божим призводом, можна так гарно договоритись.
...Під час вечері, яку подано на веранді й на яку з'явилось, крім нас і польських братчиків, чимало інших різношерстих персон, я опинився праворуч княгині.
Це мене здивувало – що я був осьде? Безіменне ніщо, хам, простак, який ніколи не вдостоювався досі таких порогів, кострубате єство, ведмідь, що опинився серед порцеляни. Звичайно, я був тінню пана Миколи. Які ж були їхні відносини? Він дивився на княгиню без усякого вождеління, дарма що називав "найсолодшою розрадою", "раєм моїм" та іншими неземними іменами. Я швидше уявив би його в ролі Аретіна чи іншого якогось придворного поета, а її – примхливою Сфорца чи Колонна. Він ластився, потурав, лебедів.
Вона ж прагнула до влади. Це була скифська, татарська герцогиня Сфорца: кров її кипіла пристрасніше, чорніше, вона прагнула насамперед влади над душами.
– Коли б він жив не серед варварів, – сказала вона, – він створив би речі, які перевищили б Шекспіра, а може, й Гомера. Але у нас, тобто в Росії, все, що має талант, мусить загинути. Рилєєв, Бестужев-Марлинський, Пушкін. Ви побачите, що вони вб'ють і того талановитого Лєрмонтова. Й нашого Гоголя вони вб'ють. Не на дуелі, не на шибениці, навіщо? Його вб'ють ХВОРІСТЮ СЕРЦЯ. Він, як чайка, буде битись і зачахне...
Мені не було досить ясно, хто саме вб'є його.
Татарська Сфорца, нагнувшись до мене й дивлячись у келих із вином так, неначе в ньому була вже розпущена отрута, кинувши шаблі брів на чоло, оспіване Міцкевичем, прошепотіла:
– Якщо ви ціните його так, як я, як ми усі, хороніть його від тієї дияволиці. Хороніть його від тієї Магдалини, що кається, від Олександри Смирнової...
Ведмідь серед порцеляни, козак із Кононівки, я отетерів. Але мені дано було цього вечора раз-у-раз пошиватись у дурні.
– Але ж, княгине, – звернувся я до авторки "Милади, або Початків Києва", – це буде дуже важке завдання. Микола Васильович обожествляє пані Смирнову. Він говорив мені, що це найнеземніша жінка у світі...
Я, звичайно, не знав, що Микола Васильович говорив те саме й княгині. Я був непоправний простак. Княгиня, прощаючись досить холодно, навіть забула дати мені обіцяне "Наслідування Христа" Хоми Кемпійського.
Ми йшли з сеньйором Ніколо серед оксамитної ночі, цвяхованої зірками.
Ми йшли мовчки до садів Салюстія. Вілла Беати з її башточкою залишилась за нами, пливла, мов човен-привид, над шерехом садів Каракалли.