– А ви ченчиків таки добре підбадьорили, Миколо Васильовичу, – єхидно промовив я, – таки взяли вас панки-ляшки...
Гоголь спинився, зробив паличкою розчерк у повітрі, неначе відганявся, й сказав, великим повагом, так як і я перед тим, своїми власними словами:
– А я зі свого боку, добродію, вважаю потрібним вас попередити – якщо НІС майора Ковальова, який раптом зник і з 'являється в замаскованому вигляді, тобто як чиновник, у різних публічних місцях, не опиниться на власному місці, тобто між двома щоками, то я звернуся до захисту законів...
Він споглядав на мене скоса й очі його весело мерехтіли, вигравали лукавим фосфоричним сяйвом. Я спинився остовпілий. Де поділася його стареча лисячість, його чортівська скорченість? Що сталося з його сльозоточивим голоском? Переді мною стояв Гоголь інший, молодий, могутній, зі своїм знущальним глумом, Гоголь – мистець! І раптом серед цієї тихої ночі він почав реготатись, а за ним і я, й ми реготались так голосно, що в завулку починали вже відчинятись вікна й показуватись чиїсь сонні голови в нічних шапках, пара коханців спинилась, щоб придивитись до нас, і собі почала реготатись, а вусатий карабінер суворо підступив до нас: "Gli passporti, signori..." Чи боявся й він майстра містифікації? Того ж вечора о. ПЕТРО СЕМЕНЕНКО писав до о. Богдана Янського:
"У княгині Волконської ми познайомилися з одним із найкращих сучасних російських письменників – Гоголем. Якщо з часом вплинути на нього, він, можливо, не буде глухим до істини і всією душею обернеться до неї...".
А о. ЄРОНІМ КАИСЕВИЧ записав у своєму щоденнику: "Познайомилися з Гоголем, малоросом, талановитим великоруським письменником, який відразу виявив велику схильність до католицизму й до Польщі"...
Хто ж була ота Олександра Осипівна Россеті-Смирнова? Ота, що її Гоголь називав Ластівкою? Чи була вона для нього тією, яка могла б, "якщо б я наважився коли-небудь бути закоханим, – як писав колись він, – бути тим полум'ям, яке обернуло б мене на порох?".
Може, й могла б. Вона-бо обертала багатьох на "порох". Або, як писав Пушкін:
Черноокая Россети
В самовластной красоте
Все сердца пленяла зти,
Те, те, те и те, те, те...
Вона була з України. Її батько – французький емігрант, кавалер де-Россеті (або Россет), спочатку на турецькій службі, як драгоман, згодом на російській (яку прийняв із застереженням: "ніколи не змушувати його повертати зброю проти французів"), вславився незвичайною хоробрістю як морський офіцер; його шпага вірно й по-лицарському билася під Хіосом, під Чесмою, під Ботошанами й Мачином. Вкінці, на місце адмірала Ламбро і де-Ґалетто, він став командувачем Чорноморської гребної фльотилії, що, як відомо, вербувалася з українців, запорозьких козаків і їхніх синів. Був, поспіль із дюком Рішельє, Дерібасом, Гакебушем та іншими численними чужинцями, майже основником, у кожному випадку приклав багато зусиль до перетворення рибальської оселі Хаджібей на порт Одесу. Там, власне в Одесі, народилася Сашетта, пізніше Смирнова, з подружжя французького вольтеріянця й рояліста з українською поміщицею панею Лорер, яка походила по матері з грузинських князів Ціціанових. Родина Лорер належала до найосвіченіших і найліберальніших на Україні; дядько Сашетти був активним членом "Південного товариства" й після 1825 року пішов на Сибір. Донька кавалера Россеті, виходця з Безансону, заповідалась на небувалу красу, її бабка, грузинка Ціціанова, була, на думку дюка Рішельє, "найгарнішою жінкою, яка взагалі може існувати на світі", а основник Одеси, син рококо, сучасник Казанови, напевно розумівся на цих справах. Не меншою красунею була й мати, але Сашетта перевершила її й бабку. Коли вона, сливе одночасно з Гоголем (була його ровесницею), з'явилася з України в Петербурзі, спочатку як вихованка інституту, а потім як фрейлина імператриці, при ній зблідли красуні Радзивілівни, СКОРОПАДСЬКІ з Санжар, з якими приятелювали Трубецькі, і всі найзнатніші й найбагатші дівоньки, вислані до Петербургу для осяяння похмурого двору Миколи І . Нікого не оспівували так поети, як сирітку Россеті, котра, злеліяна українським підсонням, несучи в своїх жилах галлійську, грузинську й італійську кров, мов зоря, зійшла на паркетах царських палаців. "ДОННА СОЛЬ", – називав її Пушкін, тобто "Панна Сонце". Поет Туманський, закоханий на смерть, квилив: "ЗОРІ ПІВДЕННІ, ЧОРНІ ОЧІ, НЕБА ЧУЖОГО ВОГНІ"... Жуковський називав її "небесним чортиком Шереметьєва –Сиреною". Коло Сашетти товклися цілим загоном адоратори й закохані, починаючи від романтичних поетів і кінчаючи принцами крови –пруськими, данськими, австрійськими. Не був байдужим до неї і сам Микола І, котрий залюбки, начебто за правом опікуна, обіймав за гнучкий стан безталанну сирітку й шалів з нею на маскарадах. І, як кожну гарну жінку, так і Олександру Осипівну – безпідставно чи підставно – відразу супроводить досить неприємна слава, так що імператриця наказує навіть дослідити, наскільки поговір про легку мораль красуні відповідає правді. Згодом уже навіть одруженій Смирновій було за оту ж славу, славу лиху, відмовлено в прийомі при дворі. Проте ще в часи, коли бідний Гоголь, бігаючи в петербурзькі морози у тоненькій шинелі й ховаючи під псевдонімом В. Алова свій перший твір "Ганс Кюхельгартен", клепав злидні й нікому не був відомий, його блискуча ровесниця й землячка висявала в славі з балю на баль, серед постійних бенкетів, санних прогулянок, забав у садах, маскарадів і сальонних розмов.
Чи не про неї писав Гоголь у Василівку 1829 р.?
"Хто б міг чекати від мене такої слабости? Але я бачив її... ні, я не назову її... вона ЗАНАДТО ВИСОКА для кожного, не тільки для мене. Я назвав її янголом, але цей вислів не пасує їй. Це божество, злегка огорнене в людські пристрасті. Обличчя, разюче блистіння якого в одну мить відпечатується в серці; очі, що проникають у душу, але їх сяйва, палючого, протинаючого усе наскрізь, не витримає жодна людина. О, коли б ви поглянули тоді на мене! Правда, я вмів ховати себе від усіх, але чи сховався я від самого себе. Пекельна журба, з найможливішими муками кипіла в грудях моїх. О, яке жорстоке створіння! Мені здається, що коли грішникам зготовано ад, він не був би таким пекельним. Ні, це не було кохання... В пориві шаленства і найжахливіших душевних терзань я жадав, я кипів жагою впитися одним лише поглядом, тільки одного погляду прагнув я... Поглянути на неї ще один раз... Ради Бога, не питайте про її ім'я. Вона надто висока, висока!.." Одначе, краса, крім поговору злих язиків, кінець-кінців могла бути лише перешкодою в кар'єрі. Свято не триває вічно. Прийшов час, коли безжурна й убога Сашетта мусіла подумати не лиш про свою власну долю, але й двох молодших братів, записаних у гвардію. "Я Й ПРОДАЛА СЕБЕ ЗА ШІСТЬ ТИСЯЧ ДУШ", – говорить вона цинічно про свій шлюб із багатим дипломатом, хоч і молодим і "добрим малим", але зовсім байдужим їй Миколою Смирновим. Ось така земна історія Донни Соль.