Чи міг я вірити тому всьому?
Чи не була це така ж містифікація, як і все інше? Але я одганяв од себе цю думку; мені здалося, що його голос лунав здалеку, з якоїсь світлої далечини – аж лячно стало. І я, ледве стримуючи тремтіння, прошепотів:
– Ви – н а ш, пане Миколо, ви завжди лише – наш...
...Вічне місто було перед нами. Громадилися серед ночі доми, дахи, тераси. Виступали бриласті палати. Пласко знімався купол Пантеону. Праворуч рвалися коні Капітолія. Над віллами Медічі й Людовізі мовчазно хмурились дуби. Усе місто мерехтіло, жахтіло і шепотіло свої дії вічистих нашарувань, неначе рінястий берег осипав камінці...– Я пам'ятаю день, – сказав Микола Васильович, – либонь, найкращий день у моєму житті. Ми з Максимовичем були в Києві, я спинився в будинку Катеринича, на Никольській вулиці... Ввечері ми пішли до Андрія Первозванного. Звідтіля ми дивилися на Кожум'яцьке уділля й на Кудрявець... Стояла біля нас, на балконику, молодиця, козачка, в намітці й у білій свитці, й теж дивилася довго на Дніпро й Задніпров'я... "Чого виглядаєш там, голубко?" – спитали ми її. "БО ГАРНО ДИВИТИСЯ", – відповіла вона нам. – Він задумався й, спалахнувши, продовжував: – Бо гарно дивитися, земляче, в віки, що за нами, а ще гарніше в ті, що ще перед нами... На те, як з того Задніпров'я, з одвічного Кожум'яцького уділля, підведеться народ, невмирущий народ, розправить плечі свої, і хіба знайдеться в світі така сила, щоб здолала його?..
Я стояв, зачарований і Римом, і його словами, а пан Микола подав мені руку.
– Прощавайте, земляче, мені пора. Післязавтра вирушаю до Трієсту, в Росію... Там справи... Мати, сестри... Треба видати "Мертві душі"... Але я повернусь, неодмінно повернусь... До побачення, на Віа Феліче...
А може, – посміхнувся я, – не поїдете зовсім, залишитесь?.. Але він хитнув головою й пішов униз, сходами до Піяцца ді Еспанья.