...Я наздогнав його на сходах до Піяцца ді Еспанья. Він осяявся, наче утішений. Але це був той його гіркий сміх. Ми пішли далі, довгий час – мовчки.
Сильними срібними голосами перемовлялися між собою біля фонтану, серед невблаганної, але світло-весняної убогости, римлянки. Жартівливий родець, закинувши плащ на плече, подавався в остерію. Вешталися туристи. Проїхала карета з кардинальським гербом.
– Я читав сьогодні мертв'якам, – сказав нарешті Гоголь, – вони взяті труп'яним сопухом. Вони всі вмруть, згниють, а я буду жити... Це було зовсім як на прем'єрі "Ревізора". Ті ж обличчя, тобто не обличчя – у них немає облич. Ви погляньте: тут, у Римі, у Парижі, всюди — обличчя чітко неповтворні, кожне обличчя, навіть ось цього замурзаного Пеппе, чи цього Піцікароло, чи цього, що проїхав ослом із кошиком броколо, воно щось висловлює! Гнів, облуду, ненависть, тиху любов! Це обличчя особистости! Там же – немає нічого: пуцулувата ніщота, набрякла пляма, юрба титулованої мерзоти! О, як ненавиджу я тебе, рижа бородо! Усе, що хороше, мусить умерти в Росії! Там живе тільки одна свиня! Мертв'ящий гніт всього огидного, низького, плюгавого! О, Риме, прекрасний мій Риме!..
Я ще ніколи не бачив його таким. Він ішов і спинявся, обличчя його блискало. Він аж виростав у своєму гніві.
– Там нічого немає, ви розумієте? Там усе змела фінсько-монгольська рівнина! Там немає ні історії, ні слави, ні літератури, ні архітектури, ні права, ні філософії! Там, у Росії, тільки свинячі рила і рижі бороди! Кров оприччини, чужоложство, насилля, ханський загнутий пантофель, трійчата нагайка і кайдани! Там грішать, смердять, блюють, убивають і каються! Ви погляньте – тут усе точність і викінченість, тут міра й пропорція в кожному камені, тут пристрасть і любов –святий вогонь, творчість мудрої і живої людини. Тут усе – строга мисль і палюче серце! А там – тьху, розмазаний чоботом гній, розповзле ніщо, імла, яма, нуль і нескінченість...
Він зупинився і товк паличкою у камінь. Фурія оволоділа ним. Голос його шарпався, поривисто, люто; в ньому клекотіло – чи міг він аж так насовувати личину? Чи розлютив його так той вечір? З-під капелюха стріляли його аж збіла очі. Підіймався спадистий вус, нехороші зуби, мов клеваки, вистромлювалися з-за синявих опиревих губ.
– І всі вони такі, всі! І солодкі мої Аксакови, й Плетньови, й Погодіни! Ласкавці, доброзичливці, чорт би їх узяв! Ні одного обличчя, ні одного характеру, що як харалуж! Свинячі ліберальні рила – ви розумієте! Вельмишановні повії, високодостойні донощики, гегеліянці, а поколупав їх – баскаки, цілувальники кабацької Москви! Похіть і зрада, сморід каяття, лесть і скритовбивство! Коршма й гавптвахта! Туман чухонського болота! А Василь Блаженний у Москві – ота мішанина сладострастя й аскетизму... Імперія! Третій Рим! ВОШИВА ПЛОЩА, не імперія...
– Але ж, Миколо Васильовичу, – наважився я, – ви, деяким способом, сказавши щиро, ошляхетнюєте цю імперію...
Він спильна поглянув на мене і засміявся. Знов так само – гірко.
– Хіба я пишу по-російському? Хіба це мова? Я пишу, як школяр, мій стиль неохайний, мені недостає слів... Величне слово – знаєте ви, що це таке? Знаєте ви, що це таке – майстерність слова? Знаєте ви, що таке мука німоти? О, чим я завинив, за які гріхи важкі мені дано жити в Росії? Чому не зміг я бути найнікчемнішим золотарем у якійсь Флоренції, чи рисівником у Нюрнберзі, чи невідомим музикою у якійсь віденській оркестрі? Чим я винен, що для мене не існує нічого, крім мистецтва?..
У цей вечір у ньому не було нічого з його щоденної личини, лисячої покори. Я б гадав – завзятий друг Бенвенуто Челліні, або й сам майстер Рафаель Санчіо. Він палав, кипів, ображений до глибу. А чи не цей самий профіль степового орла, сарматського якогось Рабле стрибав тінню колись на брамі Рафаїла Зборовського? Чому не дано було йому з'явитися в пишній Могилянській плеяді поспіль із Касіяном Саковичем, або Транквіліоном Ставровецьким? Хіба не був він наш, навіть у безкрайому горі своєї хворої, покаліченої душі? Хіба не прокляттям для нього було перейняти всю підлу спадщину рабських літ – із-під ярма Речи Посполитої, що годувала зміїв – Киселів та Тетер, із-під Петрового чобота й у його ж дибах, де плекають "шатость малоросійскую"? Хіба тільки він був винен за сервілізм, лицемірство, крутійство , собіпанство, двоєдушність, облуду, погоню за мамоною, що підточили сувору світлість його козацького роду? Хіба не був він сином свого малоросійського сторіччя, кість від кости мужніх прадідів, правнук зжіночілий? Чому не стало йому сили бути собою? Чому приречений був платити за гріхи нікчемного покоління душею своєю, розтерзаною на велелюдному розпутті Вошивої площі – імперії?.. Він угадав мої думки.
– Не хотів я бути бардом МАЛОРОСІЇ, земляче. Не хотів бути хуторянським панегіристом, скиглити на могилах або оди до князя Куракіна писати, як батько Котляревський... Малий талант у нас буде скніти, великий – зав'яне. Було бути мені скоморохом у пана мого Трощинського в Кобинцях? Зітхати з паном Квіткою по сердечних Оксанах? Зачав'ядів би я серед отих Шпоньок моїх, продрімав би мій вік і діла мого, неземними силами передбаченого, не сповнив би. Все писання моє, в кожнім типі, в кожній комі, Україною дише. Весь світ ще здивується — це так УКРАЇНЕЦЬ пише? Хіба рижа борода отая утне таке, скажи? Хіба знає вона міру речей, таємницю пропорцій, яка нам – ще в древній Київ – Грецією й Римом була передана, в кров нашу ввійшла? Ось таїна моя велика, земляче, і тому мовчу на ваші дорікання: прийде час – і одкриють цю таїну: кожне слово моє славить вітчизну нашу...
– А яка ж друга таїна ваша, пане Миколо?
Він лукаво задумався. І ще драпіжніше блиснули його карі очі, мов уже бачили нечувану перемогу якусь, безмежну радість.
– Не скажу, земляче, і не просіть. Як ще довше буде моє життя, скажу сам, а як ні – так і буде... Читайте "Страшну помсту". Там — ключ таїни. І до "Мертвих душ", і до душі тієї, що терпіла стільки образ, а прийде для неї час — і одкупиться, і воскресне...
– І ще одна річ, – тут він на хвилину замовк і ще тріюмфальніше, ще лукавіше заграли його рчі, – я збираюся написати одну дурничку... Це мені розповідали, коли я ще служив у департаменті... Тільки я це зроблю інакше. Бідний чиновник зробив собі шинель... її в нього вкрали... Чиновник ходив, жалівся значущим особам. Ніхто йому не допоміг... Чиновник схопив гарячку й умер... Шинель, ви розумієте, це й є ключ... Другий ключ. Це не тільки кривда всім маленьким і вбогим людям... Алегорія не тільки в привиді (чиновник по смерті з'являється привидом усім значущим особам), але й інше: Україна й Росія... Шинель...