– Якщо ви не читали ще "Наслідування Христа" Хоми Кемпійського... Микола Васильович здолав вирватись із брану ченців: "Найсолодша, ви обіцяли мені поезії Франціска з Асижу...".
Він намагався не дивитись на мене; я взагалі не розумів, навіщо він узяв мене сюди з собою; коли б у інший час я бачив оце його личко, оці хитрущі оченята, оцю чортячу скорченість його...
–Чи маються серед письменників східньої Церкви, які, задля їх безцінної ваги релігійного почуття, наближаються до творів святого Франціска? – промовив стиха отець Кайсевич, уланський ротмістр, немов брязнув острогами.
–Нема, – задумався Гоголь, – ніде правди діти – нема. Ми маємо проповідників, золотоустих, натхненних, як от Туптало-Ростовський, Степан Яворський, ми маємо подвижників наших, як от Антоній та Феодосій... Стривайте, — він радісно глиняув на мене, – а прекрасний філософ-поет, чи не так, земляче? Наш незабутній, наш дорогий, наш любомудрий, наш ціломудренний Григорій Савич Сковорода!.. Тільки він не святий...
– Схизма ніколи не дала нічого глибокого, – озвалась княгиня Зінаїда, й її татарські вилиці взялися сяйвом лямпад, – схизма позбавлена ласки, і через те в ній не може бути нічого, що могло б зрівнятися з красою й глибиною палаючого католицтва. Схизма – це чад єресей, пристрасти й гріха. Хіба існують у схизиатицькому світі такі постаті, як хоч би свята Женев'єва, свята Єлисавета, святіш Франціск Салійський?.. .
– Або Ігнатій Лойола, – тихо проказав я.
Отці Семененко й Кайсевич пильніше приглянулися до мене. Брязнули шаблюки. Сеньйор Ніколо сполошився. Княгиня з докором глянула на нього. Каюсь, я був грубіяном. Але чорт мене підбурював, і я майже крикнув:
– А Іван Гус, а наш Мельхиседек Значко-Яворський – гайдамацький натхненник, це не постаті?
Ченці сахнулись від мене, мов від гадюки. Гоголь завертівся в своєму кріслі, але по веселих спалахах в його очах я бачив, що чортик і його потішив. Мені було непереливки – що за комедія?
– Дозволю собі звернути увагу нашого молодого друга, – заскрипів отець Кайсевич, ротмістр уланів, і я збагнув, що він волів би в цю ж мить мене покришити на шматки своїм важким палашем, – жодне віровизнання не може служити з такою безоглядною цілеспрямованістю, як католицизм, справі Христовій... Зокрема, православ'я, цілковито залежне від світської держави, зокрема на Сході, де володіє російський монструм...
– Дуже влучно, – озвався Гоголь, – наше духовенство – це чиновники імперії, а не Бога...
Ченці, разом із абатом Жерве, котрий прислухався здаля до цієї розмови, веденій по-французькому, італійському й по-польському, зірвались. Вони вже йшли незламною стіною – на багнети... Рокіт барабанів звістував наступ піхоти. Улани й шволежери атакували бородатих козаків. Сам генерал Зайончек подавав резерви. Отець Семененко швидко зробив знак хреста над потилицею сеньйора Ніколо. Княгиня задумано мовчала. А Микола Васильович, біс, рудий Панько, зиркнув лукаво на мене і продовжував:
– І ми мали наших святих і подвижників. І наша церква була войовнича. Але потім наступив занепад: скажіть, за що вели боротьбу оті Авакуми й Никони? Щонам справи зовнішні, справи обряду – посолоні, двох чи трьох перстів? Духа нам давайте! Силу духа. Боротьбу ідей! Дайте нам постаті, як от хоч би Лева X, Григорія VII! Залізну силу характеру, дико-жорстоку пристрасть нам дайте! Ні, полум'я віри, отієї, справжньої – з мучеництвом, подвигом, посвятою –зродилося тільки з лона католицтва!..
– Історик говорить, слухайте, панове!..
(...Дрібно вибивали барабанщики. Віяли стяги: "За нашу і вашу свободу!..").
– Яка ваша думка про Росію, маестро? – запитав із мороку абат Жерве. (...Рівним кроком ішла Христова піхота в щоразу ближчий бій барабанів. Трата-тата-тата-та. Бляхи киверів палали в сонці, чітко біліли перехрещені ремені з ладівницями. Фельдмаршал Дибич-Забайкальський виїхав на узгір'я – проти нього грав на коні генерал Зайончек. Тра-та-та-тата-та).
На лебединій груді княгині Зінаїди, на тій груді, що зводила з ума міністрів, імператорів і поетів, велично лежав суворий хрест. Патер Кайсевич примкнув очі й шепотів молитву. Олива капала з лямпади. А сеньйор Ніколо висякав голосно носа в хустку, сховав її дбайливо в кишеню фрака і сказав:
– Росія – це різка, яку дав господар наш, тобто Господь, на те, щоб покарати неслухняну дитину. Він і зламає цю різку...
Семененко розплющив очі, Кайсевич безшелесно, мов у театрі, заплескав у долоні.
– Ми, слов'яни, – продовжував сеньйор Ніколо, – і є тією неслухняною дитиною, панове. Вас – поляків – позбавлено свободи, нас – малоросіян – віддано під ярмо темних московських царів, Росія – це Боже знаряддя, що вчить нас смирення, об'єднання, любови до свого ближнього – брата слов'янина,всепрощення...
– Як дотепно, як влучно!
–Яке небувале окреслення!
– Росія, мої панове, це — груба сила, це громаддя, яке давить нас зверху. Всередині в неї нічого нема – пустка. Немає цементу, щоб зв'язав це громаддя. Прийде час, це я вам кажу, й ця сила розпадеться...
– Пророк! – вигукнув палко патер Кайсевич й молитовно зложив руки. Патер Семененко, крякнувши, нахилився до Гоголя та поцілував його в чуба.
– Так, він пророк, або може ним бути, – промовила княгиня. – Я знаю, що він прийде до світла правди. Пам'ятаєте, як прекрасно описано у нього, в "Тарасі Бульбі", католицьке богослуження? Росію й росіян може спасти тільки поворот до прадавньої віри! Нехай припаде Росія до стіп апостольського престолу, до сяйва вічного Риму! Нехай скине полуду з очей! Нехай доступить ласки!..
– Ласку й прощення народами всіх гріхів її Росія здобуде не тільки очистившись від схизми, – докинув отець Кайсевич, – але й зреченням всіх своїх кривавих завоювань, поворотом у кордони великого князівства Московського!..
Зінаїда Олександрівна раптом спохмурніла. Я б сказав, що в її скісних очах навіть спалахнув гнів. Вона, піднявши брови, звернулася до Гоголя, який сидів –ні шиширхнув, погладжуючи вусики, роздивлявся всіх присутніх з тихеньким глумом.
– Стривайте, Миколо Васильовичу, – обурено заговорила вона, – я не все зрозуміла. Спасення Росії в католицизмі, це так. Це велика справа. Я росіянка, але я ненавиджу Росію, оту Росію схизми. Хто раз скоштував солодкого, той ніколи не схоче прокислого. Завважте, в цілій Росії панує один запах: прокислого борщу. Брат Чаадаєв! Вони його зробили божевільним за те, що він, як і ми, побачив спасення Росії в повороті до Риму. Спасення, панове, але не розподіл Росії! Ви ж самі кажете – відділімо духа від матерії, справи віри й церкви від