На дорозі показалися натерхані жидівські вози, що везли своїх наляканих пасажирів з долу у гори.
Комендант поговорив із тими пасажирами і приказав своїм хорватам млівіч спакуватися.
Пушкарі зігнали підводи, а комендант здає їм телефон і велить собі телефонувати про кождий неприятелів крок та слухати приказів, які він надсилатиме з горішнього села.
— Мене і моїх люДей кличе обов'язок на друге село, а ви, хлопці, будете мати щастя скоріше здибатися з неприятелем. Стійте, як мур, як камінна скала, напротив і бийте його на скамузь. Ломіть йому ноги, розчереплюйте йому голови, витачайте його камінним тачилом, аби не підвівся. Йде на вас нагайка, а ви її настолочте ногами. Леда-хвиля жде вас слава!
Пушкарі горіли. Здригалися, як олені, і обзиралися, чи не видно вже неприятеля, щоби його в саме чоло вдарити. Як одною рукою, піднесли вгору чорні шапки і крикнули дзвінко:
— Слава нашому керманичеві!
Комендант, що сидів уже на возі, піднісся, витягнув шаблю і, вимахуючи нею, гукнув у відповідь пушкарям:
— Гурра тісареві! Пушкарі повторили.
— Гурра Україні!
Пушкарі повторили, а комендант від'їхав із своїми жовнірами двома возами...
Пушкарі почули свою важність і розпустилися в шварми глицями понад дорогу. Очима на дорозі, а руками смерть тримають.
Лиш стрілить пушкар, лиш пустить долів плиту, а життя гине.
Жде шварма...
Рушниці держуть дорогу своїми очима... Буде придибашка...
Але село храмує. Хатами за столами не містяться ґазди і ґаздині. Харчують, набуваються, веселяться. Сопівки говорять жилами, а співанки б'ються крильми по шибах, аж вікна дрожуть.
Ґазди з молодицями попліч позасідали і ведуть голосом по хатах, а руки плечима. Бо у храм і ґаздівська кров до челяді ласа. Тому самі ґазди рівняють себе у співанках до заяця, що сидить на колоді і плете рукавиці, а з колоди до колоди та до молодиці.
Але молодиці однако за пушкарів гадку мають:
Та кувала зазулиця в сивоті в оплоті,
Чому хлопці не співають, ба шо ж би їм в роті?
А коли деді й нені жалували своїх синів, що через неприятеля збавили себе храму і, не ївши, колінкують на скалах понад дорогою, тоді молодиці стали газдів перемовляти, аби вийшли з ними ід своїм дітям та й аби винесли їм страви і храмового пиття.
— Най би легінів не млоїв голод попід серце.
— Най би їм студінь не вигонила їх молоду душу.
— Най би їм молоді суставочки не заклякали на камінних плитах.
— Най би неприятіль не красив кремінь молодою кервою.
Слово за словом та й бисажки таскали терх на кичерю та на груні ід пушкарям, мисливим стрільцям.
Салаш за салашем виходив на світ, навертав ід пушкарям і здоровкався цугарями.
Село храмувало понадвір'ю. Молодиці пишнилися.
Пушкарі зацитькували газдів і ґаздинь, але храм своє право має.
Відтак зумівалися пушкарі:
— Гей, хло шо ті молодиці з нас роблют?
Дєді подавали синам повні пугарі, а сини зарікалися пити, * але за принукою молодиць ломили собі волю і цілували дєдів в обі руки та й відверталися набік і пили, а відтак дєдям і молодицям честь віддавали.
Та й гостилися, та й харчували.
А як пушкарі заспівали, а молодиці за ними голосом повели, то все село збіглося, як бджоли до меду, і вкрило гору понад дорогою.
Плазувало село голосами по скалах та берда'х, як би тесало сталевими сокирами дзвінкі протеси яворові.
А молодиці покивували пальчиками на пушкарів і виводили їх з розуму:
Ой я хочу данцувати, а ви, люди, чуйте, А ви, старі, розходітси, молоді, ночуйте.
Флоери під серцем скоботали.
Чобітки притупували і лупали кремінисту землю.
Очі свічками засвітили.
Кучері вітром літали, молодичині ширинки з голів скидали, коси розплітали.
Пістолета лускали у сумерк вечірній. Охота росла, як ватра в смеречині. Гора металася, підтрясалася-гуляла... Раптом на дорозі: пук! Гора долів ззирається. А дорога: пук-пук-пук! Гора завмерла.
Гейби вітер подув, а два пушкарики відмахнулися, захиталися, далися набік та й потич повалилися.
Зойкнула чорнобрива молодиця, вхопилася за серце і, як дзвінок, упала на землю...
Гора йойкнула...
Дорога дала горі пуду...
Ґазди скочили боками на дорогу і згійкали на жовнірів, що стріляють до людей, як до звірів.
Перелякані жовніри вилазили з придорожних окопів і пе-резнавали, чи багато неприятеля на горі танцює та вигукує, а ґазди сердилися і руки заломлювали.
— Мой брє, ляндштурмаки, та ви гезде шукаете неприятеля, а над Прут вакаетеси?
— То ви на нас з ненападу стріляєте, гей на вовків?
— То ви нам наших синів убиваете?
— На таку роботу лиш би нахарькати!
Ґазди лютилися, а ландштурмаки випрошувалися, що вони не тутешні, утікають із долішнього села перед неприятелем, а стріляли тому, що почули стріли з гори і гадали, що то неприятель на їх життя важить.
Та як вони просили газдів, аби були перебашні, то задки відступали і в темній мряці щезали.
А ґазди їх проклинали:
"Аби вам путь пропала, цуріки безчесні!.."
А згори рагашами сходило у тузі село на дорогу.
Пушкарі несли на рушницях своїх обледенілих побратимів, а молодиці двигали на поясах тоту чорнобриву душку, що більше не дише.
Село шпоталося, дивом дивувалося, чудом чудовалося...
ПОДЕННИК
Де лиш толічка з-помежи лісів вишкірилася, то її челядь укрила. Село на запаску зійшло; де хлоп упрівав — там тепер челідина вилежується, ротом питлює, войну чинить. Коні, як звір зачують, стають у кружок, а голови всередину, та й фось-кають, та й потерпають, аж шкіра на них дрожить. Так челядь тепер. Дрожить, гей лист на трепеті, рісними словами страх на село пускає. Одна наперед одної.
— Гей, душко-кумко, пропаде наша праця, кровця наша, мозільчик наш студений!
— Гей, світку ти наш бідний, виріже нас до лаби, аби з нас пощіку не було!
— Аді, жидва та лєнка, гей ворон, на село злетіла, килу хліба на сорок левів підогнала!
— Кобих була віща такої години, була бих си від боли не лічила, була бих по-люцки вмерла!
— Бубнили в місті крізь плач: люди, біг з вами, ями копайте, працю ховайте! Кайтеси, люди!
— Де ж я годна сінце та й маржинку в яму спрьитати?
— Москаль, ци йкий нетрудний, спрьиче сінце, та й маржинку, та й нас ірщених!
— Кажут жиди, шо недалеко, шо дим видко,
— Челідинам цицки рубає, на кіле кладе!