Молоді пушкарики чули в собі силу і самі дбали про пістолета, про рушниці і про те, щоби верхами уставити і присилити якнайбільше плиття і колод, готових до спаду на дорогу. Були жваві, бгачкі і швидкі та до рушниці спритішні. День і ніч приготовляли оборону села, укріпляли камінним плиттям стрімкі боки дороги, майстрували потайні засідки, розбігалися на розвідини і пазили воєнного діла так, як це молодим ялося. Коли цуріки били поклони в церкві і гарячі мольби слали за негайне покінчення війни, пушкарі вбігали в церкву і повістували комендантові, що неприятель підходить з долів до-ліських і, мабуть, хоче плаями закрастися до села та хитрощами його здобути, бо пронир у лісах, а дорогу минає.
Тоді село бачило в церкві воєнний алярм, бо комендант у церкві голосно командирував і роздавав прикази, а відтак пушкарі зганяли підводи і що два вояки сідали на вози та й разом з пушкарями везлися напроти неприятеля.
Комендант розкладав і примірював довгі шкла побільша-ючі та глядів то за неприятелем, то назирці за своїми вояками, що поховалися в драбинах возів за спину стоячих пушкарів.
Бадіки і челядь розцікавлювалися дуже і виходили з церкви та вірили, що комендант через те шкло, яке вони звали окяном, видить далі, чим они голим оком, і випитували його, чи вже заздрів неприятеля. Комендант усе повістував з окяну, що видить дим, а в димах неприятеля лишень ледь-ледь, бо бадіки заслонюють йому вид,— а в душі радувався, що бадіки його обступили і перед хитрим ворогом опарканили.
Кортіло бадіків також через окян подивитися на неприятеля, але комендант не зволяв і сердився, коли бадіки допев-нювали, що ті чорні дими здіймаються з вогнів, які розіклали хорватські ландштурмісти сусіднього села собі на загріток.
Пушкарі живо покмітили, що так, як вояки, так само комендант побоюється неприятеля і на привіт йому бере все тільки окян, а не рушницю, але саме тому згуста повістували, що неприятель появився близько села і або миче коням сіна із стога, або варить собі курятину у вдовиці на краю села. Тоді все був алярм, який кінчився окяном.
Але неприятеля не було, лишень ґазди підсміхалися.
Пушкарі мали свій фронт верхами гір понад дорогою, а ландштурмісти мали свою касарню серед села в канцелярії громадській.
Селу було ненаручно доносити їду і воякам до касарні, і пушкарям на фронт, але ґаздині годували з горшків і тісар-ське, і добровільне військо, то за поману, то за повинність. Поману робили тії ґаздині, що їх ґазди або сини також пішли на війну і десь у чужім краю за наживою попід чужими вікнами коло чужих ґаздинь колядують.
Повинність ваготіла на цілому селі, бо і хорвати, і пушкарі могли і самі собі від людей харчів набрати, а по-друге, дивилися через пальці, коли у кого застали вночі незаткані вікна або коли хто випрошувався від підвод.
Спершу не всі знали, що не вільно з хати світла випускати, аж баба Хромейка навчила село вікна ліжниками заставляти. Бо коли забанувала за сином-жовніром і виплакала собі серце та й померла, то невістка спорядила її тіло на лавиці коло вікон і обсвітила, як вівтар, свічками,— а тоді прийшов комендант із жовнірами в хату і забрав невістку та відправив сковану до міста. Чужі люди поховали бабу, а за невісткою слід загиб.
А старий Чюрей навчив людей рот замикати. Вертав із долів із донькою та й попасав у місті. Лиш конині дав їсти, лиш перехрестився, аби похарчувати,— а перед ним на другім боці за дорогою гальман народу і війська. Питається він бородатого вояка, чого нарід збігся, а вояк відрік, що мають вішати гуцула. Тоді Чюрея скортіло запитати, за що мають стратити того гуцула. Вояк відповів йому коротко: "За москаля".
Дід не втерпів і дивувався: "Нащо чоловіка задурно тратити, таже москаль світ годує!"
Вояк вхопив ті дідові слова, і за часок дід гойдався синій поруч із гуцулом, а донька сама домів вернула і дідову прич-ку розповіла.
Та й підводи навчилося село в самі мати, відколи прийшла вістка, що полягли всі старенькі бадіки, котрі в перших днях війни виїхали в підводи самі нарошно тому, щоб їх старість військові старшини пошанували і їх швидко домів відправили. Старшини загнали їх в сліпу долину, а неприятель витовк і газдів, і худібку, і вози.
Тому село робило волю і хорватам, і пушкарям і поволі привикало до війни, гей до ярма.
Але прийшла покрова — храмове свято...
Люди не дарують храму і зійшлися в село на відправу, як давніми роками.
Правиться відправа, аж церква дрожить,— тільки мозді-ри не гримають.
Примашерували в церкву і хорвати, і пушкарі. Напереді комендант, гей павич.
Панотець проповідь говорить, як у лист піе, а все за військо, за добровільців.
"Ти, хло сидиш на запічку, а він йде за тебе умирати!
Ти жалуєш йому курку, а він за тебе життя не жалує!
Ти спиш в джергах та в подушках, а він на студенім плит-тю сокотить тебе і талану твого!
А ти, ґаздине, не лінуйся його банушинов та кулешков почастувати!
А ти, доню, не гидуйся жовнірові сорочку виполокати!
Пригостіт, приголубте, парафіяни, сю нашу оборону, аби тісар врадувався, аби Україна усміхнулася, аби наш край удержався!
А ви, сторонські люди, набувайтеся і забавляйтеся грешно, але води в рот понабирайте і не розповідайте кеприятеле-ві, кілько у нас війська та й пушкарів кілько!"
На згадку краю і України бадіки попісніли, бо жаль їм стало за цим зеленим клином над Черемошем.
— Вже нема спасу, коли панотець за цей край потерпає,— пояснювали бадіки напошепки панотцеву бесіду.
А ґаздині м'якли, як хустки, і допевкювали себе крізь плач, що хоч куда сходив би, то таки нема понад сей край красний, та запашний, та веселий.
Храмові гості зацікавилися панотцевою бесідою і стали перешіптуватися з бадіками про те, що над Прутом неприятеля, як трави та листу, та що він отік підсувається під це село.
Зачув ті шепки комендант і вийшов з військом та пушкарями з церкви і став випитувати сторонських людей про неприятеля. Одні рівняли неприятеля з темним лісом, другі із зорями на небі. А всі вгадували, що сегодні він годен увійти в це село і збавити людям храм.
Комендант приказав війську відійти до касарні, а пушкарів розіслав за підводами.