Баба уложила війтове тіло на зеленій смеречині і жалувала, що Петро не видить, як його дєдя лежить гарно. Але війтову одежину сховала, мовчки у бочку і кліпала на Анничку, аби иічо про одежину Петрові не говорила.
Козак узяв сокиру, пилу і рискаль та й, передавши стрільбу в руки Петрові, вийшов на цвинтар.
Анничка нагадувала, як Кіца визирала Петра з-під сонечка та й у ворожки за нього, розпитувала, а ворожка казала, що Петрові падеться жолудь, А Кіца казала, що то куля, і плакала та рвала в лісі квітки і несла до церкви та клала на Петровім вівтарі.
Баба хвалилася, що біда, навчила її. також ворожити і вона знає, що Петрові падеться клотічка.
Анничка хотіла дізнатися докладніше про ту клотічку, а баба відкликала її набік і пояснювала:
— Таже видиш, шо він сліпий,, а. сліпцунови шо найбільше треба, єк не палиці? Коби я. його дозимувала, а навесні лиш покладу при дорозі — та й не переїмо того хліба, шо люде намечут!
Петро спер голову на стрільбу і. чинився,, що бабиної бесіди, не чує.
Анничка кривила своє смагляве личко і божилася, що Петро хліба просити не буде, хоть би мав і загинути з голоду, а баба називала її дурною і казала, що вона сліпака не буде питати, а виведе на. сонце і лишить при. дорозі, бо сліпий має слухати видючого, коли хоче жити.
Анничка. почула в. собі коло Петра більше безпеки і перечила бабі та відповідала, що світ ще не видів, аби багацькі сини улицями простягали рук-и^ а тоді баба лютилася і голосно сердилася:
— Ей-га! шо. мн: за кнєзь великий! А ш не виділа, йких богачів наші на гаджюгах завадили! А ти де булауєк богачів з села на шибеницю гнали!. А. шибекичька май л інша від старецкого бука? Таже то трета зима у війні сходит, а на хліб нема кому робити!
Плеснула Петра по плечу і скаржилася, що Анничка корить її словами.
Петро підняв голову і заговорив, гей спросоння:
— Не варта жити сліпому, абих так здоров, шо.не варта!
З-над війтової голови рвався промінчик свічки до Петрового лиця, кружляв на ньому і нагле затремтів, наче збоявся, та й блід і утікав швидко на цвітучі двома чічками Аннич-чині очі.
Анничка, вдивлюючися в Петрове лице, крикнула:
— Ой, єкий же ти страшний, Петре!
— Страшний, саняку, бо очей немає. Генде в хаті вибий вікна, то пуду дає — не то шо очі у христінина,—вступалася баба.
Ка Петровому лиці виступали малі круглі рум'янці, як п'ятна червоні, і, тремтячи, більшали, як брижі на воді.
— Аді, вуйко війт покійник не такі страшні, єк ти, Петре,— не виходила з дива Анничка.
Петро краяв себе жалем, як хліб острим ножем:
— О, тепер я тобі дєкую, камрате, шо-с не раїв сліпому домів вертати, але-с радив з мосту у ріку штрикати.
— Бо таке житє одна чорна нічка. А тота нічка закрила гори, закрила полонини й зелені ліси.
— Най не кортит ті на верхи ногов ступити, лісами ходити.
— Най не забагаєси тобі ні дєді, ні нені, ні любої душки, ні села свого!
— Ти хотів дома найти собі друге сонце!
— А воно утекло від тебе!
— А воно згасло, єк твій світ погас!..
— Ану, видовбай вірлу очі, чи не тарахне собов у скалу креміиисту?
— Ану, вирви оленеви очі, чи не скочит у яр на пресподне?
— Бо коли ти став червачком, то ти до глини належний, ти порошок на дорозі.
— Таже ти, мой, убив свого дєдю своїми темними каг-лами!
— Таже ти, сліпаку, людям пуду даєш!
— А ти чого пішов за тугов, єк пес за слідом ґазди?
— Йди-ко ти, небоже, за дєдем на мандри!
— Бігай живко!
Підкликав сам себе і приподрював стрижену голову над цівкою козацької срільби.
Посягнув вдолину за язичок, і кріс луснув крізь його голову. Бризнула кров на стелю, ударив гук в стіни, впав Петро на землю. Верглася баба, закаменіла Анничка, і здригнулася трупарня.
І смерть перелетіла чорними крильми з дєді на синове лице.
Отік легкий вітрець подув мигом по трупарні. То Петрова душа летіла у село подивитися та поба-нувати.
Але схопилася з вугла дєдева душа і її подогонила та й завернула на зелене смеріччя, аби селом не смутилася, аби не з'їдалася.
До трупарні вбіг козак, питаючи, хто вистрілив. А коли уздрів на землі Петра і кріс верх нього, зараз відгадав і закляв всю жовнірську долю. А коли його умістив коло дєді, баба збувалася страху і, сховавши мантлю в бочку, подивляла:
— Єк файно лежут на смеріччю дєдя і син, ручки навхрест!
А відтак розкрила жовтий малай, а козак добув білу фляшку, і вечеряли смачно та й кликали Анничку. Але Анничка: ні та й ні.
А як козак поздоровкався з бабою фляшкою по шестому разі, тоді уступала з баби дубова твердість і вона жалувала і вмерлих, і тих бадіків, що коло вмерлих закутані лежали. Розповідала козакові, які то заживні ґазди, а козак був зобашний, коли баба взяла з-перед нього фляшку і пустилася частувати газдів. Підходила і припрошувала:
— Ану-ко скорнєйси, куме, та покушєй цеї чемериці, а подєкуеш мені та й цему ґазді з далекої України.
— Ану, загрій душу! Ану, отвори рот і потегни разок! Куми не відзивалися, а баба прогортала їм з очей чупер
і шукала життя рукою, але що тільки дотулилася їх чола, скрикувала, падькалася і дивувалася їх тихому й невидному сконові. *
А коли дійшла до Юф'яка мудрого, випустила з руки фляшку і, сплеснувши в долоні, жалібно скаржилася козакові:
— Ото, бадю, село гет вигибає!
А перед Анничкою баба зумівалася:
— Хоть іди горі, хоть іди долів, то з усего села лиш ми дві живі, бо я тото не рахую, шо світами бродит! Таки, бігме, село вигибає!..