— Ба, ци не буде гріху, брачіку Луки', шо ми скоромимоси оцев дурилицев?
— Ей, коби нам лиш тілько гріху, брачіку Ю', то би не було жури; за це бог простит!
— Та тото я тому кажу, шо то ніби під церков, на світім місци.
— Пусте тобі, Юсипку, в голові! Таже то чоловік, віді, не з креміня, а вночи передреґне ті наскрізь. Раз лучиласи дурничка, як сліпій курці дзерно, та й тото аби гріх, то єк би то було? Аді, зажий здоров!
— Аби й ти здоров, бадічку Луки'!
Юсип приставив фляшку до уст, підніс враз з нею твар догори і з зажмуреними очима потягнув три рази.
— Це за панцке здоровлє, — говорит він, обтираючись.
— Якурат за панцке! За наше здоровлє; най пани п'ют самі за своє здоровлє. Це ми собі так, єк би заробили, — перечив Лукин.
— Таки правду кажеш, Лукинку, про мене, най їх і вихапає. Аді, дуріют у селі так, єк си дуріє: спровадили собі вчера музику з міста, та музика грає, а вони: шо п'ют, шо гуляют, а шо — най не кажу! Але, єк єкийс казав: дуріют, бо мают з-за чого дуріти, а на свіжім люхті то ше гірше йде їм дур до голови.
— Та й тото їм панит, брачіку Ю'; генде наїхало було того здохлєча так, шо аж, — та по тому кожде так відтановилоси, хоть бричем брити.
— Чіму би не панило, коли то у них файний футраш,: самі м'єса та кава, та гарбата, та гараки, та цукри, та шо душа забажає.То сумрі суменні! Аді, і оцес наколесник, шо на тій нужді їхав та й упав на камінє, то також сумар. Як давав нам по тій шустці, то сми глипнув у ташку, а там аж кишить: самі сороківці.
— На, маєш! Єкби не був сумар, то не дав би шустку задурно. Тота колісниця не дуже й важка, а до Манделениної хати таки недалічко.
— Ей, не дуже вона важка, та й не дуже легка, видів-єс, шо то саме залізо: шпиці залізні, держик залізний, лиш на колесах зверхи шос таке, єк пампух. Просто мудрація!
— Але най хоть раз гепнувси до каміння, аби знав, єк іти вночі на роздобенди, — тішився Лукин.
— Я сам кажу, аби світивси тот камінь, де він зашпотавси, були би-сми й не виділи дудочок.
— То байка, бадіку Ю', але того, шо ме тємити, єк за чилідинами шниріти. Аді, чув-сми, єк тої неділі фаливси у коршмі, шо, каже, нема такої дівки в селі, аби їго не любила.
— Ей, брє! Ану, дивиси, така погань! Коби хоть флєтєв, то бих не казав, а тото волос уже цвите. Хтось то ше мені казав, шо видів оногди, як він ранісінько купавси, то, каже, на попереці сам струп та й струп.
— Га! То кров у нім, Юсипку, так грає!
— Ба, ци варе кров?
— Очі видют, шо кров. Єкби 'го не пекло, то би не ліз у студену воду та й не літав би по селу.
Лукин устав із ношів, підніс трембіту, затрубив тричі, а Юсип крикнув хрипливим голосом три рази "бердо!". Голос трембіти зіллявся із журкотом Черемошу й шумом смеречин і розсипався по всьому селу: насамперед розстелився понад сонними лісами, відтак відбився об супротилежні скелі й відгомоном полетів дальше, дальше, аж на край села. За ним чимчикував придушений Юсипів голос, що зіллявся з ворохканням жаб і не вспів добігти на поконече села. Все ж таки почули його куни, що досі свобідно ігрались під церковною банею, почули його сови, що вигукували людям "на смерть" своє зловіще "угу", а тепер замовкли. А зачули його, також, на зарінку плотарі, що дрімали при варті і ждали на досвітню гать.
— Не хирів би старий, але горрлає! — обізвався один плотар, докидаючи трісок до ватри.
— Але-бо, бігме! Він вартує церкву, а дома дес "когут" ґаздує! — додав керманич, що простягнувся на камінню, поправив у головах кожушину і обернувся на другий бік.
Одна хмара закрила вузенький небокрай і не давала церковним вартівникам подивитися докладно на годинник, що на ньому мерехтять золоті вказівки — блискучі зорі.
Юсип і Лукин обійшли навкруги церков, прокашлялися і посідали назад на ноші.
— Темно-си, єк у розі, віді, буде дощ, — розпочав Юсип.
— Про мене, най буде, шо хоче, — віднехотя відповів Лукин, наче невдоволений із сеї банальної теми, і хотів звернути бесіду на щось інше. Він потряс міцно фляшкою і наслухував, чи відозветься горівка в ній. Горівка відозвалась булькотом.
— А чуй, Ю', ше є аразд цеї чімериці.
— Та я вже, бадічку Лукинку, не дуже лакім на ню. Іде публіка в голову, а я таки не тємлю, кили-сми її заживав. Нема з-за чого, та й тому не кортит, най постит душа.
— Та ніби і я не гину за нев, але єк бог дав, то най лютруєси в кишці, шкода, аби вивітрювала. Аби-с здоров, бадіку Ю'!
— Най біг даст на пожиток, бадічку Луки'!
І Лукин потягнув раз, другий. третій та й подав Юсипові, котрий зробив теж саме, тільки що закашлявся. Лукин відібрав фляшку в свої руки й хотів заткати її рубаним корком, але що корок упав на землю, а у тьмі годі було його знайти, то ж він заткав пляшку пальцем.
— Тото, любчіку Юсипку, не з добра ти так кашляєш!
— Та де з добра, брачіку Луки'?
— Тебе, аді, гей збиткує твоя Марічка!
— Що ж дієти, Лукинку, коли-сми був дурний.
— Я тобі це таки скажу, шо онь дурний. Хто таке видів так "когута" 'д хаті припускати?
— Та неволя 'го припускає! Сам впелескавси та й ходит, уодно ходит, а в мене єка вже путеря. Сперти не зіпру, ой не зіпру, брачіку Лукинку!
— Бо-с такий розумний! Ану, най би він до мене прийшов! Я би єго вперед запитавси: чого-с прийшов? А єк би він шос туда... то бих колом гнав від хати. "Мой брє, — сказав бих, — у мене жінка ґаздиня, з шандарями не тримає", — бігме, сказав бих.
— Ей, брачіку, був один такий чєс, шо і я хотів єму так сказати. Єк-сми був тогід узимі приповздивси на роботі, та й прихожю нагрітиси 'д хаті, а він за столом, та й моя коло него не вишкірюєси, не вишкірюєси — ні. А на столі, єк на храм, ей де, шо я кажу, — і на храм не найдеси так хоть би у найпершого ґазди: око горівки, кусак солонини, петльований хліб, — усе приніс! Та лише я в хату, а він до мене: "Ти, мой, так вартуєш косцюл? Ти знаєш, шо я прийшов, каже, — на контролю?" Та й мене за прошивку , та й на двір. А на дворі світа на крок не видко, так фужделит. Та так —сми си був тогди вбезсебив, шо трєсло мнов, гейби в пропасници. Але відтак міркую собі: "Най біда щезає в озірє та в шкрепітє!" То, зваєєш, Юсипку, тісарська дитина, муніцію має, одне-друге, загатит ті кольбов, та й не дихнеш навіть, або скує ті, та й гний на старість у гарешті. Чоловік, аді, мусит терпіти, хоть би не рад!