— Бо він ше трафив на свого! Я бих йому з-за ніхоть не терпів. Мой, я був у тісарськім войську, а там не такі голови, єк це, самі єднорали, та фебрі, та капітани, але ніхто мні пальцем не кинув. Тому так рєд не йде; шо не вілно, то раз не вілно, а шо вілно, то раз вілно, а чужу ґаздиню відбирати, то цалком не вільно. Мой, до ґаздині є ґазда! Аби-с був сліпий або кривий, аби-с таки прем гиб, то ти голова в хаті. Чуєш, Ю', твій верьх у хаті!
— Тото ані слова, шо без ґазди хата пуста, але шо ж дієти, єк панич до чілідини липне? Дурний я мав розум, що-сми 'го послухав та й узєв її на свою голову. Най би була сивіла. Але єк зачєли мні раїти та раїти, то-сми здурів був, так єк си дуріє. А найдужче таки він сам: "Сватай, — каже, — Демєнову Марічку, то дужя дівка, обхаїт тебе та хлопця". Абих був знав, шо таке буде, то бих був не женивси, доки віку-життя мого. Добре то казала мені, єк умирала моя першаґ. покійничка: "не жениси, — каже, — Юсипку, бо заситиш себе та й Іванка. Хлопец підросте, та й невістка ті обкутає!" Та таки сталося на її слові, дав би їй біг царство небесне! Пропав я, та й Іванко пропав.
З Юсипових вийшов тяжкий голос зітхання, так, як зі спорожнілого дерева вихолюється наверх крихка дерев'яна мука, коли його вертить гострий залізний сверник. Лукин розсердився на товаришеву чорну долю і показав своє пересердя тим, що випручав праву руку наперед так, як випручається її до грізьби. Але в руці відозвалася горівка і своїм болькотом пригадалася його пам'яті та й зацитькала на хвильку його обурення. Він не відповів нічого, тілько без приговорювання приложив фляшку до уст, "покропив горло" і подав товаришеві. Юсип зробив те саме вже без принуки. Відтак розмістилися оба вигідніше на ношах. Лукин присунувся ближче до товариша, обняв його лівою рукою поза шию і тим способом об'явив своє "співчуття" його недолі. Юсипові гадки впинилися коло його Марічки і жандарма: він почув себе дуже нещасливим і пониженим, і тому закипів у ньому гнів супроти "панича". Досі тлів у ньому той сам гнів, але на самому дні старечого приголомшеного серця. Наверх не виходив ніколи. Тепер розпалив його горівчаний огонь і "добре серце" товариша. Розгарячений і розчулений Юсип і собі обняв Лукина поза шию і приговорював сердешно:
— За тот, шо маєш м'яке серце, Лукинку, то так ті навижу, як рідного брата. Та й за то ті ше люблю, шо стоїш за правдов, та й ше за тото, шо не стоїш нікому в броду.
— Брачіку Юсипку, — заговорив на те Лукин, що досі потакував головою підхлібній бесіді. — Аді, хоть мні медом масти, хоть дехтем чорни, а хоть мні бери та на шкамутки порубай, то єк кажу, шо ми тє жєль, то жєль. А єк ті вижу, шо-с почорнів, єк божа земля, то у мні аж тьохкає. Мой брє, та ми служимо сьвітій церкві, та й за шо служимо? Піп бере роківшину, дєк бере, паламар бере, а ми шо? За тоту десєтку, шо громада дає, та цілий рік божий ока не стули?
— Лишім тото, брачіку Луки', ше, віді, є на небі йкис бог, бігме, є, там дістанемо ліпшу плату, — перервав Юсип.
— Я кажу це протів того, говорив дальше Лукин, — шо, аді, тебе "когут" сушит; живцем поклав би ті в землю, єкби міг. Він фасує леник, то тому його обрік грає, а ти шо? А тісарська каса на тото на него не несе, аби він тобі ґаздиню відбирав. То такої не йде, брачіку Юсипку, ні! Єк у хаті пекло, то єке тото життє?
— Ой нема життя, душко Лукинку, лиш мука та й мука! — застогнав Юсип.
— Ци гадаєш, Юсипку, шо я не знаю твій болєк? Аді, сидимо тут, а я таки за "когута" думаю, бо мні болит за тобов серце.
— Аби-с прожив, бадіку Лукинку, шо-с не подуфалий, шо мні жєлуєш. Аби ті бог так ласков небеснов пожєлував, — процідив жалісно Юсип і рівночасно обіймив Лукина й другою рукою і голосно з ним поцілувався в уста.
Коли б їх так побачив який незнайомий бадіка, то змалював би собі у своїй гуцульській уяві двох мерців, що урвалися з тамтого світа і голубляться на ношах під церквою, доки треті кури не запіють. — Аби-с прожив, Юсипку!
— Аби-с прожив, Лукинку! — бажали собі, без упину, зворушені бадіки і випорожнювали до дна фляшку.
— Дє', дєдю, гив! чуєте, дє'! — озвався нараз під церковною хвірткою хлоп'ячий тремтячий голос.
— Ци то мені причуваєси, ци то твій Іванко кличе? — питав Лукин товариша, перериваючи сердешну розмову.
Юсип став надслухувати і нарешті пізнав голос свого синка та й підійшов до хвіртки:
— То ти, Іванку?
— Я, дєдику.
— А ти чого тепер?
— Бо панич у хаті.
— Ну, та шо панич?
— Таже вігнав мене.
— Єк то вігнав?
— Казав, шо кольбов заріже.
— А мачуха нічо?
— Мачуха чиниласи, шо спит.
— А він давно прийшов?
— Зараз-таки, єк ви пішли на варту.
— А ти де був тілький чєс?
— У хоромах за полібічком.
— Та шо він робит?
— Він спав, а тепер убираєси, вже, віді, лагодитси йти 'д вам контролю, та тіму я прибіг дати вам знати. Сокотітси, дєдику, не спіт, аби кольбов не джюґнув.
— Ет, іди гет, дурнєчку, коби він лиш суди прийшов, то я йому джюґну. Братіку, Лукинку, слухай-ста, ми йому покажемо.
— Таки так, шо покажемо, най знає, по чому лікоть табаки. То каже хлопец, шо вже прийшов? — питав подалеку Лукин.
— Ше сночі прийшов, а тепер лагодитси 'д нам на контролю!
— Дєдику, я тікаю 'д хаті, аби мні тут не захопив. Не спіт, сокотітси, дєдику, — просив Іванко на відхіднім.
Але Юсипові не в голові тепер хлоп'ячі просьби. Він, що все мовчки тулив у собі гнів супроти "панича", що ніколи не поважався би був чим-небудь зобидити якого-небудь "пана", сипле тепер грізьбами та проклятьмами на свого наставника, контрольора.
— Най йде, коби прийшов, буде мені крепір та йому крепір. Мой, раз мати родила, раз треба гинути! — викрикував він у розпалі.
Лукин утихомирився, коли зачув, що "панич" лагодиться на контролю; він сховав фляшку у дзьобню, взяв трембіту у руки і лише півголосом притакував товаришеві.
Розпалений Юсип не завважав товаришевого ляку і невгавно викрикував щораз, то дужче, що раз, то голосніше. Покірний і услужливий панам Черемош, що вліті гуляють по ньому на тяжких дарабах, біситься так самоґ. коли у сльоту наллється у нього багато мутної води.
"Фів! фів! фів!" — запищала жандармська трубочка під хвірткою, а слідом за тим гукнув здоровецький голос: