СЕЛО ЗА ВІЙНИ
СЕЛО ПОТЕРПАЄ За третьою горою небо позіхає.
Луна йому вночі спати не давала, гранею ребра припікала, лице черленила. На горах припочивала, черлений пояс розперізувала, керваві згарди над селом розстелювала, яснії коси розплітала, перловими хмарами розвивала, гребенистими руками неба досягала.
А її пухкі стопи — де перебійці, де газдів двори, де хліба оденки, де праця в чертогах.
А її дорога димом стелена, жаром жарена, кулями значена.
Де руки робили, там град гранатів, де газдівка була, там земля трісла.
Най село видить, най знає.
За третьою горою небо стогне^ Земля йому громи відобрала, його поріб'я кулями б'є. Раз у раз.
Розступилися гори на два табори. Громами себе розсаджують, кременисті голови собі розбивають, ліси на тріски розколюють, ізвори людьми рівняють.
Заревіли гори, аж небо здригається, аж камінні скали лупаються.
Хто жиє, най гине.
Не тото буря, що ліса не скорчувала, не тото кішня, що коси не вищербила, не тото бійка, що душі не згубила, але тото битва, що горами мече, але тото різня, що кервою дебри мулить, але тото баталія, що в один мах людей в шухи складає.
Та й тото не гармати, що села не пожолобили, з глинов не змісили.
Під третьою горою вільшина пріє.
Від сонця відвертається, від села обертається.
Бо сонце покмітить, що мерців гойдає, чорну птаху ними годує.
Бо село на ню збануе, що на шибеницю виросла, росохаті голови має.
Бо тота вільшина ліс зосоружила, край дороги фоев смерть закосичила.
Що грубше гілля, то студене тіло, голова вломлена, душа душена.
Най село видить, най знає.
Від третьої гори розігналася селом ретельна говірка, аби люди з села геть виходили, бо вогонь буде. Неприятель на село гатить, військо його в селі зіпре, гарматами привітає. То на тім почастунку само собі військо принуку найде, а ти, хлопе, набік, не заважай, ти варуй життя, бо ті буде треба. Що завтякаєш, бери з собою, квапся, не стій пнем, не жди смерті.
Як тоті хати вогонь перебудуть, то знак тому, що господарські, що село міць має.
Та, віді, тоті карабушки не видержуть кулі, віді, розваляться і попелу не лишуть.
Волові нема до чого почухатися, не токмо гарматі.
Гей, люди, пилуйтеся, на сволоки не дивіться, навкруг хат не крутіться.
Гейби земля в селі задрожала, гейби людей з себе скидала. З кождої хати люди втікають, працю виносять. Але худібка найперша. Женуть її на дорогу, аби хлопці гуртом дальше гнали. За нею бабки на одних возах, а діди на других. Самі такі, що ходити не годні, що треба їх нести. Сільські каліки з дідами разом. За ними діти на однокінках. Що віз дітей, то одна неня їх сокотить, плакати не дає. Відтак все, що путерю має, у верітках та ліжниках маєтки двигає. Відтак церковну марфу несуть. Відтак пси гавкають, села не пускають.
Як вирокувало село на крайню гору, то блідло, гей тото мохнате коріння, що вітер його із землі вирвав і на скалу кинув, аби мокло та й усихало.
Стадо ворін над селом крякало і в ті печери зазирало, де село свої добутки перед неприятелем спрятувало. Отік би тот чорний ворон на людську працю насівся, отік би він тій пригоді радувався.
Аж жовтий лист з дерев падав, так затряслася гора, коли на своїх плечах все село уздріла.
. На дрібну травицю стариню сільську укладала, дітвору молоком частувала, маржинку в рот цілувала.
А довкруги лісам наказувала, аби тихонько шуміли, аби село дежше не тривожили, аби його голубили, йому біль з серця відоймали.
Бо це село, гей старі двері з виглоданих одвірків, за свій поріг упало.
Як заздрів тото місяць, то перепуджений без одежини високими плаями з гір утікає і крайній горі блідими пальцями порожнє село показує, а село постиває.
А як маржинка з гори на колешіньки подивилася і зарула тоскно, то село у личко пісніє і потерпає...
ПЕРШІ СТРІЛИ
Уже приморозки стали відморожувати варті вуха і старшеньких вояків заганяли до мужицьких хат,— а все-таки неприятель не вбігав у сі села, що над Черемошем повиростали.
Уже скрізь довкруги на долах видко було хмари димів та червону луну ночами,— а Черемош збирав із своїх сіл легінів і добровільців і провадив їх до бранки до Путилова або розсівав по селах на оборону.
Було так, що над Прутом скрізь уже ґаздував неприятель, а над Черемошем харчував ще старий ґазда.
Але всі села мали більшу вагу на старого ґазду, чим на нового, і тому легіні з-над Прута ночами викрадалися з-під неприятеля і йшли до бранки до Путилова або ставали за добровільців в котрому-будь селі над Черемошем і разом із справедливими вояками дожидали неприятеля, щоби почастувати його на дорозі кулями старих рушниць, або камінним плит-тям, або колодами і бервенами, які були сховані на верхах понад дорогою. Сі села над Черемошем угадували своїми легінями, що неприятель боїться їх добровільців і засідок, грунів і верхів та темних лісів над дорогою і тому обминає цей небезпечний клин. В кождім селі росла тут своя гордість супроти неприятеля так, як росли ряди гірських добровільців-пушкарів.
Але ще й тісарську оборону мало кожде село. У пан-отця або в школі сидів жандарм, що велів звати себе комендантом і мав під собою зо дві десятки старших вояків, яких пушкарі звали ландштурмаками.
Пушкарі слухали коменданта, але скоса і згорда дивилися на ландштурмаків, що ані одежі, ані обуві не мали, не були охочі до бою, йойкалися і дрожали на студені та кождого ґазди допитувалися, чи не знає і відає, як довго потриває ця ненависна війна.
Село годувало свою оборону.
Пушкарі за харчі не дуже-то дбали, бо нені і дівчата їх допантровували, а дома — невідома, але ландштурмаки були на їду ласі і харчували приязно. Звичайно були вони мовчали-ві, а при їді веселішали і наломлювали свій хорватський язик до бесіди з ґаздами та розповідали про те, як з-під Новоселиці відступали, а відтак бої зводили і знов відступали та неприятеля в гори заманювали.
Зато в неділю мало село параду, бо комендант напереді, а бородаті вояки за ним рядами машерували до церкви.
Тоді ґаздині розступалися перед церквою і робили воякам дорогу та й жалували їх, що такі темнолиці, голодні і дрантиві,— а бадіки поморгували на себе: "Аді, йдут смучі цуріки!"