— Оце ви... так умієте?
— Хочеться відбити красу рідного краю. Нехай дивляться люди, милуються долиною пальм, люблять Австралію.
— Хто ж ви такий? Хто? Я повернусь додому, розкажу всім, яку людину мені пощастило бачити... Нашу людину...
— Хто я такий? Можу сказати. Я — художник, академік живопису Альберт Наматжира.
— Ви... абориген?
— Так! З племені аранда.
Юнак дивився на нього такими очима, як дивляться на диво, небачене зроду.
— А де ви навчились отак малювати?
— І про це скажу, тільки спочатку давай поснідаємо.
Художник запросив гостя до багаття, що тліло під казанком, а сам виніс з намету килимок, розстелив на траві. Там же поставив дві миски, дві ложки, два кухлики з кокосових горіхів, інкрустованих перламутром. З'явилася тут і пляшка вина.
— Я виїжджаю на натуру з деяким запасом. Без цього не можна. Що ж, юначе, давай вип'ємо за кашу зустріч і знайомство.
Хоне повів навколо очима, а господар, зрозумівши його обережність, сказав:
— Боїшся?
— Адже ви знаєте, нам, аборигенам, забороняється...
— З мене цю заборону тепер знято. Я маю права громадянства, і мені дозволено... А потім тут така глушина — живої душі не побачиш...
— Взагалі я не п'ю, але заради такої зустрічі... трошки можна.
У кухлик забулькало червоне, мов рубін, вино.
— Я не тільки малюю, а часом ходжу на полювання. У моєму наметі є списи, є бумеранги, є лук і стріли. Те все майстрував сам. Ось за цим перевалом чудесне озеро. Вчора качку звідти приніс — збив бумерангом на льоту. Зараз почастую тебе юшкою.
За сніданком непомітно минав час. Уже зникло на сході золотисто-багряне сяйво, і на вершини перевалів лягли світлі промені ранкового сонця, випиваючи щедру росу.
— Це я вас сьогодні одірвав від роботи...
— День великий. Встигну. А ось з людьми я тут зустрічаюся рідко. Цілими днями сам... Серед природи.
— Ви цього, певне, й бажали?
— Звичайно. Але іноді так хочеться погомоніти з доброю людиною. Ось ти запитував, де я навчився малювати. Почалося все дуже просто. Художник пейзажист Рекс Баттербі вирішив відвідати найбезлюдніші місця Австралії, де ще збереглася незайманою природа. Я в ті роки був молодий, здоровий, багато мандрував по рідній землі. Отож художник запропонував мені бути в нього провідником. Я, звичайно, погодився, і ми вирушили в путь.
Я мусив доглядати за нав'юченими кіньми, обирати місце для ночівлі, готувати їжу, розшукувати в пустелі воду, дбати, щоб художник міг спокійно працювати.
І ось одного разу сталася подія, якої я довіку не забуду.
— Заблудили під час бурі? — спробував угадати Хоне, але Альберт Наматжира, глянувши на нього, сказав:
— Пустельні бурі мені знайомі... А в той вечір художник Баттербі мало не загинув.
— Та що ж трапилось? — нетерпляче запитав Хоне нового знайомого.
— Він мені наказав: "Наматжиро, знайди місце для ночівлі десь поблизу джерела, щоб можна було коней напоїти та й самим напитися свіжої води".
Я пішов шукати, а мій господар сидів-сидів, добре-таки промерз і, щоб зігрітись, розпалив багаття. Сказано — недосвідчена людина. Я ледве встиг вчасно повернутися і відразу ж заходився гасити оте багаття, а він дивиться, дрижить від холоду, не розуміє, нащо це я роблю. Тоді я йому сказав: "Сер, ви накликаєте страшну біду. Сюди звідусіль на вогонь сповзаються змії. Серед них є отруйні... Нам треба якнайшвидше звідси втікати".
Після того він уже не відпускав мене нікуди. Я допомагав художникові розтирати фарби, стежив, як він клав їх на полотно, як змішував, щоб знайти потрібний колір, а я те все запам'ятовував, бо мені дуже хотілося навчитись малювати.
— І ви стали художником?
— Не відразу. Напочатку в мене ж не було ні полотна, ні фарб, ні потрібних щіточок. Та я духом не занепав. У саванах розшукував червону глину. Замість полотна використовував кору з дерев, парив її над багатям, щоб вона краще розправлялась, а потім просушував на сонці, мастив соком орхідей...
— Навіщо... соком?
— Щоб краще приставала фарба.
— Складна це справа... бути художником, — сказав Хоне, шанобливо позираючи на митця.
— Для улюбленої справи чого тільки не зробиш! І я почав малювати. А через кілька років мої картини були виставлені в національних галереях Сіднея і Мельбурна. Про мене почали писати критики, називаючи "яскравою зіркою на небосхилі австралійського мистецтва".
Хоне жадібно слухав розповідь художника-аборигена, слухав, наче казку.
І душа його сповнялася гордістю й повагою до цієї талановитої людини з простого народу.
— Про мене дізналися в Європі й Америці. Мене представляли англійській королеві як незвичайне диво Австралії. Мені дали звання академіка живопису.
— Ви щасливі?
— Від усього того я не зазнав ні радості, ні щастя, а тільки гіркоту, біль та образи.
— Чому? Чому ж? — здивувався юнак, помітивши, як виразний смуток застилав художникові очі.
— Коли відомі критики хвалили мої роботи в газетах, а люди великих міст оглядали в музеях мої картини,— мені не дозволили бути присутнім на виставці моїх же власних картин, бо я... абориген!
— Навіть вам... вам не дозволили? — обурився Хоне, наче і його зараз хтось безжалісно й боляче стьобнув по серцю.— Доки отака несправедливість існуватиме в світі? Коли вже цьому буде кінець? Ми, аборигени, живемо на рідній землі, наче пасинки або сироти бездомні.
— Я ледве домігся від федерального уряду Австралії дозволу побувати на північному узбережжі, щоб побачити море й писати морські пейзажі. Я маю тепер добрий заробіток, але я не маю права розпоряджатися своїми грошима без дозволу місії, яка контролює мій бюджет. Ти послухай, Хоне. Торік я заплатив урядові понад чотириста фунтів стерлінгів податку, і цей же самий уряд забороняє мені побудувати собі дім у рідному краю, на мої власні гроші...
— Доки це буде? Доки? — і суворо звелися юнацькі брови, а в очах збушував вогонь гніву й непокори.
— Отаке моє щастя, юначе,— і художник замовк, подивився на схід, де вже з-за гір підводилось сонце.
— Оце моя душа, радість моя і розвага,— сказав Альберт Наматжира, широким жестом повівши в напрямі гірських перевалів.— Тут живу, тут і відпочиваю за улюбленою роботою.
— Розумію вас... Але ж хіба можна так жити? Без людей...