Санто

Сторінка 12 з 33

Шиян Анатолій

— Не тривожся, Макаро. У всіх стійбищах бував не раз. Мене там люди знають, і я знаю багатьох. Думатиму про тебе... щодня... Вір мені.

Макаро всміхнулася до нього й сказала :

— Хай тобі буде щасливою дорога!

Дівчина провела вісника за стійбище. Вузенька стежка, звиваючись, губилася в тропічному лісі. Тут попрощалися востаннє. Хоне пішов далі й кілька разів озирався, вітаючи помахом руки любиму Макаро, доки не заступила її густа тропічна гущавина.

Через кількагодинний перехід над головою в Хоне порідшали зелені шати крон, з'явилося голубе небо, а незабаром він побачив стійбище роду Динго.

Воно розташувалося у видолинці поблизу неширокої гірської річки.

Зайти в нього не посмів, бо йому, вісникові, не дозволялося порушувати певні ритуали, встановлені в таких випадках старовинним звичаєм, якого суворо дотримувались всі аборигени.

Отож юнак, трохи відпочивши, розвів багаття, поклав зеленого гілля й трави, щоб здійняти густий дим і подати знак мешканцям стійбища, що до них прибув гість з добрими намірами.

Хоне сів на землю біля вогнища й терпляче почав ждати. Десь через годину, а може й дві, до нього підійшло двоє стариків. Вони привіталися з вісником як годиться, сіли поряд.

— Ми пам'ятаємо тебе, Хоне. Ми хочемо знати, з якими вістями ти прибув до нашого стійбища? Ми слухаємо тебе.

— Я прибув з роду Коврової Змії від вожака Томарі, щоб запросити вас, наших добрих сусідів з роду Динго, на свято і танці корроборі.

— Ми приймаємо запрошення вожака Томарі і вдячні йому. Але ми хочемо знати, з якої нагоди Томарі надіслав вісника до нашого стійбища?

— Великий човен спускатимуть на воду.

— Тепер все ясно,— промовив один з стариків, а другий, обійнявши посланця, сказав:

— Ходімо, Хоне, до нашого стійбища. Ти будеш дорогим гостем.

Хоне загасив багаття, і всі троє рушили в напрямі осель. Один старий ішов поряд з юнаком, а другий поспішив уперед і збуджено вигукував, щоб його чули всі.

— Люди роду Динго! Слухайте! Слухайте! Прибув вісник Хоне з роду Коврової Змії. Слухайте! Вожак Томарі запрошує вас на свято і танці корроборі. Спускатимуть на воду великий човен... Люди роду Динго, слухайте!.. Слухайте!..

І люди слухали, виходили назустріч вісникові, обіймали його, а жінки готували їжу, щоб якнайкраще пригостити молодого посланця.

*

Схід сонця Хоне зустрічав у горах. Перевал за перевалом, наче величезні хвилі, пливли в безмежний простір і зникали там у сизій млі та густих туманах.

А внизу лежала мальовнича долина пальм, умита ще з ночі прохолодною росою. І така вона чиста, свіжа, приваблива, що саме тут і вирішив юнак перепочити.

Він милувався навколишньою красою, а його думки швидкокрилими птахами линули до рідного стійбища, до звичайної хати і незвичайної дівчини Макаро, яка заволоділа юнацьким серцем, сповнила його душу незвіданим досі хвилюючим коханням, і мріями, і щастям.

— Я люблю тебе, Макаро! Радість моя! Сонце моє! Чуєш? Люблю! Люблю!..— вимовляв він нові для нього слова, і вимовляти їх було приємно, як і думати про неї, і згадувати її.

"Що вона зараз робить? Може, пішла на город? А може, порається в хаті? Чи згадує про мене в цю хвилину, як я про неї?"

— Хороша! Рідна моя!

Хоне вдоволений з того, що може освідчуватись отут, серед гір на роздоллі, де його ніхто не бачить і не чує. Хіба що пташки. Якби ж то вони могли його зрозуміти та полетіти до неї, та передати їй вість...

В юнацькій душі було зараз стільки нестримного світлого й хорошого почуття, що хотілося на всю силу крикнути до оцих мовчазних гір і дерев і до сонця.

— Чуєте? Я люблю Макаро... Люблю!..

І нехай лине молодий голос з перевалу на перевал, доки не замре там десь, у позахмарній височині.

А може, той голос не замре? Може, підхоплять його на свої дужі крила вітри і понесуть через гори й долини, через ріки й тропічні ліси до невеликого стійбища, де живе Макаро?

— Ой ви, мрії мої, мрії! — зітхає Хоне, сам з себе дивуючись.

І вже підвівся, щоб рушати далі, коли раптом почув кінське іржання.

Бистрим зором мисливця оглянув перевал і помітив на ньому коня сірої масті, а трохи далі, на галявинці, невеличкий парусиновий намет, біля якого пломеніло багаттячко й звивався сизий, мов туманець, димок. Там же сиділа людина, підкладаючи у вогонь сухі дрівця. З металевого триніжка звисав над вогнем задимлений казанок. Людина готувала собі сніданок.

"Але чого вона тут одна... в горах? Що їй потрібно? А може, не одна? Може, в наметі є ще люди? "

Юнак вирішив підійти ближче, і тепер уже його помітив мешканець перевалу. Стоячи на весь зріст і скинувши світло-сірого бриля, він розмахував ним у повітрі, закликаючи подорожнього до себе.

Хоне вже добре бачив темношкіре обличчя й кучеряве волосся з нальотом сивини. Білосніжна сорочка, заправлена в сірі штани, і весь вигляд свідчили, що це людина нетутешня.

"Хто він такий? Хто?" — думав Хоне, підходячи ближче. На нього дивились уважно карі, допитливі й водночас ласкаві очі.

— Здогадуюсь: ти — вісник. Якщо не секрет, скажи, з якого роду і куди йдеш? — запитав невідомий, привітно оглядаючи хлопця.

Хоне відповів і тут же помітив, як у співбесідника відразу затеплились очі.

— З роду Коврової Змії? Дуже радий, що зустрівся з тобою, юначе. Замолоду я мав друга з цього роду, на ім'я Томарі. Разом з ким ходили погоничами в торгових караванах, працювали й пастухами, і чорноробами. А потім я лишився в одного фермера, а Томарі з ватагою ширерів 1 подався на південь. Вік швидко й вправно умів стригти овець. З того часу ми вже й не бачились. І я не знаю, чи він живий.

— Живий наш Томарі, живий! — сказав Хоне, розглядаючи колишнього погонича.— Томарі зараз вожак роду. Він же найкращий у стійбищі тесляр.

Ш и р е р — стригаль.

— Радий... Дуже радий за нього. Хотів би з ним зустрітися... Як з братом.

Хоне сказав:

— Ви зустрінетесь. Я запрошую вас на свято.— І вік розповів усе, що слід було розповісти мешканцеві гори. Той з радістю прийняв запрошення, пообіцявши бути неодмінно.

Тільки зараз Хоне помітив під розлогою пальмою картину, біля якої стояв складаний дерев'яний стільчик, а поряд, на камені, лежали фарби.

Як зачарований підійшов Хоне до тієї картини. Все, що він бачив перед собою, було точно відтворено на полотні. І перевали, ближні й дальні, оповиті пасмами туманів, 1 небо, що лягло над горами ясною голубінню, і схід, де ще палахкотіло золотисто-багряне сяйво, і навіть роса на травах і на пальмовому листі була так змальована, що до неї хотілося доторкнутися рукою.