Все небо спалахувало одсвітами пекельного вогню, що разом з димом виривався з кратера далекого вулкана, і в. цьому незвичайному освітленні Кендзо лежав, як живий мрійник, що ждав волі, але так і не діждався... і — В його смерті винний пан Джон! — сказав Санто.— Не можна такого прощати. З наказу пана спалено стійбища аборигенів, завдано стільки горя людям. Пан мусить понести кару!
— А він уже... своє одержав,— і Квальба хитнув головою в напрямі саду, де на доріжці біліла скривавлена сорочка.
— Хто? — запитав Санто.
— Мені довелося,— відповів Квальба.— 3 його рушниці... Жив пан собакою і здох по-собачому!..
Поховали Кендзо вночі над морем, поряд з могилою вісника Хоне.
Жалібно плакали на могилі Альфіо й Санто, прощаючись з другом.
А найдовше затрималася тут Макаро. Вона гірко ридала, бо в одній з цих могил поховано її радість, її щастя, її першу розквітлу й передчасно обірвану любов... Біль душив дівочі груди, жалючою журбою тьмарив голову, застилав, сльозами очі.
Нечутно підійшов до неї Таматеа, сказав:
— Сестро, нам пора! Бачиш, на сході вже займається світанок.
Всі рушили до човнів, що стояли в тихій кораловій бухті.
Незабаром ті човни відчалили од берега, і вже зорю ранкову — чисту і ясну — зустрічали воїни у відкритому морі...
1963 —1964 рр.