— Я був і залишаюся вірним сином мого народу. З ним я кревно зв'язаний і за його безправ'я, за його злидні й горе вболіваю дуже. А ти, Хоне, послухай... Послухай, молодий мій друже, чого вимагають від мене австралійські расисти. "Ви,— кажуть вони,— академік живопису. Вам надано громадянські права, а ви спілкуєтеся з людьми нижчої раси... з аборигенами". Ти чуєш, Хоне? Ти розумієш, на який шлях вони мене штовхають? Щоб я зрікся свого народу, став глухим і сліпим... Не бачив його страждань, і приниження, і образ. Вони хотіли б убити мою душу, а заодно, мабуть, і мене... Та хіба ж я можу зрадити мій нещасний знедолений народ?
— Спасибі вам за це... Спасибі! — сказав зворушений і гордий Хоне.
— Я зараз ще більше малюю, а виручені за картини гроші віддаю нашим людям — аборигенам, що дуже бідують у резерваціях. Цим я хоч трохи полегшую їм тяжку долю, злиденне життя... І що зробили расисти, коли дізналися про це?
— Скажете.
— Вони домоглися свого. З національних музеїв повикидали мої найкращі твори, такі як "Старий евкаліпт", "Евкаліпти в Палмвеллі". А саме в ці картини я найбільше вклав своєї любові до рідної землі. Та я не поступивсь перед ворогами своєю совістю...
Хоне слухав художника, милувався ним і думав у ті хвилини, що саме так треба діяти кожному аборигенові" Ні в чому не поступатися недругам і ворогам. З усіх сил боротися за свої права.
"Який я радий, що зустрів таку людину. Цікаво, чи є в нього сім'я? Є діти? Спитаюся зараз".
— Аякже! — охоче відповів гостеві Наматжира.— Маю синів: Еноса, Оскара і Евальда. Вони теж художники. І не тільки мої сини. Нашого полку прибуває, і я радію з того"
— І я радію, що наші люди пробивають собі дорогу в широкий світ. І ще раз радію з того, що зустрівся з вами.." Я розкажу про це у стійбищі... І ми всі дуже б хотіли бачити вас у себе на святі.
— Буду. На святі буду неодмінно. Мені самому хочеть" ся зустрітися з моїм давнім другом. Глянути на нього, який він тепер.
— Спасибі.— Хоне підвівся.— Вирушатиму...
— І тобі спасибі, що підійшов до мене. Тепер у вашому стійбищі матиму вже двох друзів.— І він, мов сина, обійняв Хоне, попрощавшись з ним, і дивився вслід юнакові, доки той не зник у буйній зелені тропічного лісу. Потім художник глянув на сонце, на перевали, осяяні вщерть теплим промінням, і пішов до мольберта, щоб усю красу обраного ним пейзажу достойно і вміло перенести на полотно.
*
Велика ватага мисливців, озброєна списами, бумерангами й луками, зупинилася на нічний привал.
Вів цю ватагу Таматеа. Заядлий птахолов і мисливець, він краще за всіх орієнтувався в тропічному лісі, знав усі стежечки, умів пройти там, де інший міг би заблудитись.
Йому знайомі глибокі ущелини й перевали, гірські джерела з чистою, мов роса, прохолодною водою, замріяні, часом зовсім невеличкі озерця, куди приходять на водопій страусоподібні птахи ему.
Таматеа добре також пам'ятає місце, де в час тропічних гроз горів підпалений блискавицями ліс. Саме до однієї з таких післяпожежних ділянок він і йшов зараз на полювання.
— Там уже, напевно, виросла свіжа трава. А якщо є трава, мусить бути і кенгуру.
— Може, вони не на цьому пожарищі, а десь на інших?
— Тоді підемо й на інші... А зараз тут розвідаєм.
У своїх передбаченнях Таматеа не помилився. Коли на світанні вони наблизились до обраного ним місця, всі помітили велике стадо кенгуру, що паслося на ситій траві. Де-не-де встигли вирости буйні кущі й окремі деревця підліску, за якими можна було непомітно підійти на відстань, потрібну для метання списа.
Вправні й досвідчені мисливці часом діяли так. Виявивши пасовище кенгуру, протягом однієї ночі споруджували загороди з наламаного гілля й розставляли особливі сіті або викопували глибокі ями, старанно маскуючи їх зеленим хмизом. Вранці, коли стадо з'являлося на пасовищі, загонщики, а ними були іноді жінки й діти, зчиняли крик, галас. Сполохані тварини, шукаючи для себе виходу й порятунку, неминуче потрапляли або в сіті, або в ями-пастки.
Але зараз треба знаходити інший вихід. Таматеа зірким, досвідченим оком оглянув місцевість.
— Копати ям не будемо. Ставити сіті теж не будемо, бо може трапитись, що стадо перейде на інше пасовище. Я гадаю, загонщики мусять непомітно пробратися лісом і з трьох боків зчинити шум. Мисливці розмістяться тут: хто за кущем, хто в траві, хто сховається за камінням.
Поки Таматеа давав завдання, кілька кенгуру, підвівши голови, насторожено оглядали галявину.
— Тільки б не сполохати передчасно. Стадо продовжувало безтурботно пастися.
— Діяти обережно. Проникати тихо. Ніяких розмов,— повчав Таматеа загонщиків.
Не гаючи часу, вони одразу ж рушили до лісу в обхід поляни. А мисливці, обравши для себе найзручніші місця, пильно стежили звідти за здобиччю.
Поволі підводилось сонце. Ліс сповнявся співами гомінливого птаства. Все частіше кенгуру озирались, наче відчували смертельну небезпеку, проте галявини не залишали.
Таматеа, замаскувавшись травою, лежав за каменем, чекаючи тієї хвилини, коли почнеться облава.
Раптом всі кенгуру підвели голови, вдивляючись у напрямі лісу, де могли бути загонщики. Тривожним криком подано сигнал, і в одну мить все стадо метнулося услід за вожаком.
"Все пропало... Не встигли обійти..." — нервував Таматеа.
Раптом вожак зупинився і зупинилося стадо. На галявину з криками вискочили загонщики. Тварини повернули назад, але й там їх зустріли такі ж крики, галас ї свист. Третя група відрізала шлях до втечі, і нажахані кенгуру, переслідувані людьми, помчали просто на засаду.
У кожного мисливця схвильовано билося серце, рука стискала списа. Напруження зростало щосекунди. Ще хвилина... Ще півхвилини... Вже чути наростаючий шурхіт трави, добре видно прищулені вуха.
І ось настає мить, коли мисливці схоплюються з землі, в тонким свистом летять списи, бумеранги, стріли...
Кенгуру метнулися було назад, але і там їх разили смертельною зброєю. Крик людей змішався з криком поранених тварин. Тільки небагатьом із них пощастило прорватися крізь кільце загонщиків і зникнути в гущавинах лісу. Здобич була значною. Доручивши загонщикам доставити її у стійбище, сам Таматеа з рештою мисливців пішов далі.