— Якщо аборигени не будуть нам коритися, ми маємо всі можливості знищувати їх... як кенгуру!
І знову всі пани і пані заплескали в долоні, схвалюючи подібні заходи.
— Так, так! — продовжував пан Джон, заохочений оплесками гостей.— Ми не можемо спокійно жити, знаючи, що в надрах цієї країни можна знайти нові родовища золота, залізної руди, міді, свинцю, срібла, цинку.
— Уранової руди, пане Джон.
— Кам'яного вугілля, і марганцю, і кобальту...
— Австралія багата на цирконій і титан,— чулися із-за столів репліки нетерплячих і добре обізнаних багатих гостей.
— Так, містери! Так! Діловим людям наших країн слід прикласти руки, бо тут багата, але ще не використана по-справжньому земля... І нам першим належатиме ця честь — взяти багатства! Ми надішлемо сюди додаткові геологорозвідувальні партії, нехай шукають нові родовища руд і мінералів, які ми підіймемо потім із надр землі на благо людства. На це вже є згода федерального уряду.
Знову чулися захоплені вигуки "браво" і дзвеніли бо-ісали й чарки.
Та ні охмелілий пан Джон, ні його охмелілі гості не помітили очей слуги Квальби. В них світилася зараз притаєна зненависть до всіх оцих ситих, чужих людей, що грабують його рідну країну...
Він пригадував далекі й ближні стійбища, пригадував людей, серед яких у нього багато друзів та знайомих.
Зараз ті люди, втомлені денною роботою, напевйо, сплять і не відають, які грозові хмари збираються над їхніми мирними оселями. Будуть убивства, буде смерть, буде пролита, в який раз, кров аборигенів...
Як хотілося б Квальбі дожити до тих щасливих днів, коли б він побачив свій трудовий народ вільним, свою країну вільною.
Болем стискалося зараз його серце, гнівом палала душа, але цей гнів треба було поки що приховувати в собі й посміхатися до панів, поводитися з ними ввічливо, бути уважним та послужливим.
Квальба пам'ятає, хоч це було в дитинстві, як палали стійбища аборигенів, коли виганяли їх з рідних місць у безводні пустелі, прирікаючи на голод, злидні та смерть.
Невже знову це все може повторитися, і він бачитиме страшні картини свавілля й жорстокої розправи колонізаторів над туземним населенням?..
...А пани гуляють.
І дзвенять, дзвенять кришталеві бокали малиновими переливами, відблискує золотом грайливе шампанське, звеселяючи все дужче добірних гостей пана Джона.
Ховаючись за дверима, так щоб їх не помітив пан Джон, Кендзо й Альфіо на мигах викликали до себе Квальбу. Він вийшов до них, а через хвилину повернувся до залу й доповів своєму хазяїнові:
— Пане Джон, спіймано кілька папуг, доставлено райських пташин.
— Що?.. Райських?.. Негайно сюди! — і господар відразу звернувся до гостей: — Леді! Містери! Чи комусь із вас доводилося бачити райських пташин?
Загомоніли гості:
— Райська пташина? Цікаво! Дуже цікаво!
— Нам відомо, що пан Джон любить птаство.
— І бізнес, прошу пана, бізнес. Я знаю, американські модниці платять добрі гроші за барвисте пір'я.
— Та де ж ті пташини райські? Хочу на них глянути.
— Пташини й мисливець вже тут! — повідомив пан Джон і заплескав у долоні, подаючи знак, що можна ввійти.
У дверях з двома клітками в руках з'явився Санто. Він трохи зніяковів, побачивши засвічені люстри й стільки невідомих йому панів, та, швидко оволодівши собою, сміливо пішов уперед, поставив перед паном Джоном свою ношу.
— Брат Таматеа не зміг прибути. Він з батьком і майстрами закінчують великого човна... Мене попросив доставити.
В цю хвилину за столом почувся обурений голос якоїсь леді.
— Як?.. Темношкірий посмів зайти до пана Джона?
— Ганьба! Ганьба! — закричали інші.
— Хто його сюди пустив?
Розгублений Санто дивився на обурені й розлючені обличчя гостей, слухав їхні образливі, дошкульні, мов каменюки, слова, не знаючи, як йому діяти і що робити.
Та зараз не тільки гості, а й сам пан Джон, втупившись поглядом в обличчя Санто, суворо заявив:
— Хіба тобі не відомо, що для або... аборигенів немає входу в мій дім. Геть! — закричав він на переляканого хлопчика, і той, наче від удару, сторопів, потім глянув на старого слугу, що стояв перед паном, винувато схиливши голову, глянув на обурених гостей і, нікому нічого не сказавши, вибіг за двері. Його душили сльози гіркої образи, але він не плакав, стримуючи в собі ридання.
— За віщо вони мене так?.. Що я поганого їм зробив? Вигнали... як собаку!
— Ми чули все. Ми співчуваємо тобі, Санто. Дуже співчуваємо. Але ти не думай, що пан Джон тільки з тобою так повівся... Ось поглянь...— і Альфіо, нагнувшись*, показав на голові плішинку, де було вирвано жмутик волосся.
— А мене по щоці так ударив, що перед очима аж іскри засвітилися,— поскаржився Кендзо.
— Що ж робити? Я не можу повертатися додому ні а чим. Мені мусить пан Джон заплатити... так наказав Таматеа.
Хлопчики замовкли, обдумуючи, як допомогти Санто, але нічого доброго вони не могли зараз придумати.
— Хіба спитатися у Квальби,— сказав Кендзо.— Він тобі щось порадить.
— Не розумію... Адже я бував у пана Джона раніше" і він мене ніколи не виганяв.
— Йому, мабуть, незручно було перед гостями.
— Я знаю,— продовжував Санто,— білі пани не вважають нас за людей. Так було, так є!
— Але так не мусить бути! — і в очах Альфіо засвітився благородний гнів.— Коли ми повиростаємо, ми ніко1 му не дозволимо знущатися... Ми всі домовимось між собою: я, Санто, Кендзо... І всі хлопці, і всі дівчата домовимось, щоб скрізь люди: білі, темношкірі, жовтошкірі — всі люди жили в дружбі... Ось* як ми зараз живемо між. собою.
— Пани будуть сердитись,— сказав Кендзо.
— Ми повиростаємо, будемо сильними і не дозволимо ніяким панам зламати нашу дружбу!
— Коли б же так було, як ти говориш,— зітхнув Санто і подивився на освітлені вікна панської вілли, де в цей час гості, забувши про малого аборигена, з цікавістю розглядали птахів, вислуховуючи пояснення господаря Дому.
— Це моя слабість,— говорив пан Джон, хизуючись перед гостями. — Я люблю дивитися на райських пташин, мов на картини. Це, знаєте, заспокоює нерви, облагороджує душу, навіває різні спогади...
— О, так, так! — погоджувались гості, і дехто з них висловив бажання теж придбати собі таких пташин.