— Та се ж Хома! Дивіться, панове, він гармату несе!
— Матінко, та він цілу гаківницю пре!
— От Вернигора, сам гармату тягне!
Хома, зовсім захекавшись, червоний і розхристаний, обережно поклав свою ношу коло іншої здобичі.
— От бісова душа, яка ж важка,— бурчав він, втираючи червоне спітніле обличчя.
— Як же се ти, Хомо? Де ти її взяв? — цікавилися козаки.
— Та на башні ж,— ліниво відповів той.
— Та нащо вона тобі?
— Еге! Вона мідна... А батько казав, що недобре, що в нас на Січі немає жодної мідної гармати... От я й приніс сю гаківницю... Та й важка ж у біса... аж плечі болять!
Козаки не могли надивуватися буйволячій силі простака Хоми.
— От так богатир! Та ти, Хомо, скоро на собі коня свого носитимеш! — казали жартівники.
— Еге! Я й носив був маленького стригунця, так ні — не те.
— А що? Важкий?
— Ні, хвицається, іродова дитина! Козаки знов засміялися.
А тим часом пожежа в гавані поширювалася. Видно було, що горіло по всьому узбережжю.
— Се Небаба запалив свою люльку!
— Добре старий порядкує...
На майдані з'явився Сагайдачний із старшиною. І він, і курінні отамани були вже на конях у багатій турецькій збруї, взятих із стаєнь пашів та яничарів. Вони сіли на коней для того, щоб встигати скрізь і за всім стежити.
— Спасибі, дітки! — звернувся Сагайдачний до козаків, що були на майдані.— Добре впоралися.
— Спасибі й тобі, батьку, що дав нам роботу! — закричали у відповідь козаки.
— Не забуде нас Кафа проклята!
— Годі їй козацькими душами, як худобою, торгувати!.. Добре-таки ми їй дали!
Побачивши заграву в гавані, Сагайдачний покликав до себе Мазепу.
— Біжи, пане писарю, на берег, гукни до Небаби, щоб він не всі галери турецькі пайив, бо при такій користі (він показав на купи здобичі) нам без галер не обійтися, та й немало з нами буде бідних невольників: було б на чому їх до міст християнських довезти.
Мазепа поскакав у бік гавані.
На майдані дедалі більше збиралося козаків, які сходилися з усього палаючого міста, тягнучи здобич. Купи цієї здобичі росли з кожною годиною. Козаки, скинувши в один кіш принесене добро, знову йшли, щоб забрати решту і добити татар, яких не встигли вбити зразу або яким пощастило утекти. А полум'я лютішало, пожежа розросталася, і нещасне місто являло собою суцільне море вогню. З колишніх генуезьких палаців і розкішних вілл, з багатих турецьких і татарських будинків, з мечетей і громадських лазень у вікна й двері вихоплювалось назовні полум'я і вогняними язиками лизало й закопчувало стіни будівель, розтоплювало свинець і олово водогонів, з'їдало дощенту все, що було в місті дерев'яного.
Над ранок полум'я почало вщухати — йому вже не вистачало поживи.
Вранішнє сонце освітило самі руїни Кафи, ще вчора такої розкішної... Олексій Попович стояв на чердаку
Своєї чайки, тримаючи на руках сонну татарочку, і дивився на руїни міста, в якому він колись мучився в неволі... По обличчю його текли сльози...
XVI
Зруйнувавши дощенту чудове місто, козаки з бага тою здобиччю знов пішли у відкрите море. Вони захопили з собою кілька турецьких галер, які залишив Небаба, коли палив усе. що було в гавані, й навантажили їх награбованим добром, а також розмістили на них усіх визволених у Кафі невольників.
Сумно було здалеку дивитися на спалене місто, в якому ще так недавно вирувало життя, але козаки дивилися на нього, як на вбитого гада, і безтурботно відпочивали після кривавої роботи. Флотилія. їхня пливла прямо на південь, дедалі більше віддаляючись од берегів, і того ж самого дня козаки побачили себе серед синього безкрайого моря і такого ж, як море, безкрайого неба. Вони згадуадли й розповідали про те, що залишилось у кожного в* пам'яті з тої фатальної ночі, переказували жахливі подробиці про ту чи іншу свою пригоду, перев'язували один одному рани, опіки, жартували, сміялися, глузували з дурнуватого Хоми, який у розпалі кривавої роботи загубив свою шапку й нізащо не погоджувався надіти на себе дорогу, гаптовану золотом яр мулку; знайдену ним у своїй кишені. Усіх розвеселяв і Олексій Попович, який, проспавшись, побачив себе власником маленької, гарненької, як херувимчик, татарочки і не знав, що з нею робити: дитина весь час плакала, показувала ручками кудись удалину, звичайно, туди, де залишилася її мати, і Олексій Попович всіляко намагався втішити малятко. А втім, дівчинка швидко здобула любов усіх козаків. Та й не дивно — ніде дитина не розчулює людей дорослих, серця навіть черстві, закам'янілі, які ніколи не милували не тільки чужих, але й своїх дітей,— ніде, повторюємо, не розчулює так дитина і не викликає такої глибокої ніжності, як на морі, де відчувається цілковита відірваність од землі, де невинна істота, теж відірвана од свого гнізда, нагадує інший світ, інші, милі, далекі образи. Але ще більше почуття зворушення й ніжності до дитини зростає за таких суворих обставин, як війна,— під час блукань між життям і смертю, коли панує страшна невідомість з неминучими кривавими супутниками. Навіть цуценя в такій обстановці викликає до себе особливу жалість і ніжність.
Так було і з полоненою татарочкою. Олексій Попович, щоб розважити її, то грався з нею в ладки, то показував на її маленькій пухленькій долоні "сорока-ворона припічку сиділа, діткам кашку варила", то, ніжно взявши в свої зашкарублі долоні її кучеряву голівку й похитуючи її з одного боку в другий і ласкаво заграючи, він співав, намагаючись підробитись під ніжний жіночий голос: "Печу-печу хлібчик дітям на обідчик, меншому — менший, старшому — більший..." Інші козаки теж старалися її забавити чим-небудь: той грав на губах, як на балалайці, той показував їй своїми незграбними пальцями "козу" й дуже старанно кричав "меке-ке". Вусатий Карпо Колокузні змайстрував з різних клаптиків ляльку, зробув їй з лози роги, і лялька танцювала. Навіть суворий. Небаба розважав дівчинку: ставав рачки й гавкав собакою... Дивлячись на його усміхнене, сивоусе, добре, але смішне обличчя, дівчинка, забувши про своє горе, заливалася дзвінким сміхом... Це викликало захоплення у всіх козаків: рачки ставали й інші — хто гавкав по-собачому, хто мукав коровою...