— Панно Софіє, перепрошую,— заговорив Могила ще несміливіше, і в його голосі забриніли сльози,— перепрошую. Але я ще раз дозволю собі повторити моє запитання: панна незмінила свого рішення? Богом благаю вас, скажіть: що мені робити?
— Я вже сказала вам: дсбувайте корону ваших батьків,— майже пошепки відповіла дівчина.
— Але для кого, дорога панно?
— Для пана.
— А для панни?
Дівчина зажурено похитала головою.
— Але без панни мені не потрібні корони всього світу.
Дівчина усміхнулася.
— Пан те саме казав і панні Людвісі, княжні Острозькій.
Могила здригнувся і зблід.
— Я не сподівався, що панна така жорстока! Панна плакала над людським горем, і за це я покохав її. А з мого горя вона сміється... Панно Софіє!
Дівчина підвелася. Світлі, ясні очі її блиснули сльозою.
— Простіть мене, мій добрий, дорогий пане!—палко промовила вона.— Я не хотіла вас образити.
— Люба моя! Святиня душі моєї! Скажіть же! Вирішуйте доДю всього мого життя!
Дівчина знов зажурено похилила голову. З-за верб лИнув скорботний спів, що аж перевертав душу "Помилуй, помилуй раба твого!.."
— Помилуй, панно! Помилуй раба твого!— якось простогнав голос над самим вухом дівчини.
Вона здригнулася,
— О мій дорогий, мій любий панеї— схвильовано заговорила вона.— Простіть мене! Забудьте мене, забудьте, мій бідний! Шукайте вашу корону, шукайте іншу голову дівчини, гідну носити цю корону... А я — забудьте мене,.пане, добрий мій, чесний! Я повинна нарешті все сказати панові: я не належу собі, я...
— Як Панно Софіє!..
"Со святими упокой",— долинає проймаючий душу заупокійний спів.
— Я належу богові, пане... Я присвятила себе йому... Не корона покриє мою голову, а чернечий клобук прикриє тугу мою.
— Панно! На бога!
— Мій добрий, заспокойтесь.. Я б любила вас, якби доля не розбила мого серця,— мені нема чим любити вас... Того, кому я раз віддала серце, немає на світі,— в могилу з собою він забрав і моє серце... Його вбили під Цецорою разом з Хмельницьким, батьком його, а дехто каже, що його в полон взято...
— Хмельницький! Зіновій-Богдан Хмельницький! Могила закрив обличчя руками, немов бажаючи роздавити і його, і голову.
Коли він одняв руку від обличчя, дівчини вже не було коло нього. Тільки верби шуміли над ним та над труною Сагайдачного плакав хор з усіх київських церков: "Вічная, вічная, вічная пам'ять!"
А потім загриміли гармати. То козаки проводжали свого батька в далеку-далеку дорогу.