Куди ж поділася Хвеся, санджакова бранка, яка дістала козакам ключі від Кафи, з такою радістю кинулася на шию Сагайдачному, своєму хрещеному батькові, і яку ще цей самий Сагайдачний наказав берегти, як золоте яблучко? її нема тепер з козаками. Невже вони не вберегли її? Невже вона загинула в цю жахливу ніч? Ніхто цього не знав. Козаки, яким Сагайдачний перед початком пограбування міста доручив піклуватися про неї, казали, що Хвеся звеліла їм іти з нею до будинку її пана господаря, який купив її на ринку в Козлові, а потім зробив своєю улюбленою бранкою, першою невольницею на весь свій сераль. Цей її пан і був санджаком — губернатором Кафи. Коли козаки, що супроводили Хве-сю, прийшли до будинку її пана, в різних кінцях міста вже спалахнула пожежа. Хвеся сказала, щоб козаки почекали її коло будинку, що вона лише візьме різні дорогі речі, подаровані їй паном, а потім можна буде й грабувати його дім. Самого ж санджака,— казала вона,—не було в місті. Але з дому вона, вже не повернулася. Коли ж потім козаки, знудившись довгим чеканням і побоюючись, щоб чого не сталося з. їхньою землячкою, ввійшли, вірніше вдерлися до будинку санджака, то ні Хве-сі й нікого там не знайшли: будинок був порожній, наче вимерлий. Вони обшукали всі закутки, поперекидали все догори дном, гукали по всіх кімнатах, надворі, кликали Хвесю, але ніхто й ніщо не відгукнулося на їхній голос. Незабаром вони побачили, що й цей будинок горить, і поспішили захопити з нього найкраще, що впало в очі,— та вже тільки тоді помітили потайні двері в стіні будинку; коли виламали ці двері, то побачили, що вони ведуть до найближчої фортечної башти, а з башти ледве помітні дверцята виводили просто в гори. Цією дорогою, мабуть, як гадали козаки, зникла їхня землячка. Але чому? Може, її потягли туди силою? Чи вона сама, як Маруся Богуславка, схотіла залишитись у неволі?.. Хто вгадає таємні порухи серця жіночого!.. Воно так само швидко забуває те, що недавно любило, як оця маленька татарочка забула свою матір, переходячи з рук на руки від одного козака до іншого.
Так думав Сагайдачний, дивлячись на безкрає море. Думав він і про інше — про те, що все життя не виходило у нього з серця і про що ніхто не знав, як не знали й тепер козаки, куди він їх веде... От зруйнована Кафа, геть знищена... Така ж доля чекає і прекрасний Сйноп — це поетичне місто кохання, як називали його турки... Не вперше козакам доводиться плюндрувати Синоп — треба ще дати йому чосу. Треба й Царград обкурити мушкетним димом, пристрашити самого султана в його сералі, а звідти майнути до міста Козлова й знищити це невольниче гніздо дощенту, вирізати турків і татар до ноги, щоб і на розплід, на насіння нікого не лишилося від цієї сарани. А тоді й додому — до міст християнських, на "тихі води, на ясні зорі, в мир хрещений, в край веселий"...
Та цього замало йому — неспокійні думки сягали ширше. Йому хотілося зовсім відгородити християнський світ від світу нехрещеного. Але як? Зробити Чорне море лише козацьким морем, упертися п'ятою в Крим, загатити все море козацькими човнами й кораблями, побудувавши їх у самому. Криму після знищення там сарани й самого царства кримського, і, спорудивши неприступну фортецю аж на вершині Чатир-Дага, гукнути звідти за море: "Сидіть, турки, смирно!"
Одна думка відганяла іншу, переносячи його і в далеку Україну, яка, здавалось, вся сяяла переливами світла, і в блискучу, з ніг до голови залиту золотом, златоглавом і оксамитом Польщу, і на милу далеку батьківщину, в гірський Самбор, і в похмуру, заметільну Московщину.
Сагайдачний глянув на козаків, які безтурботно бавилися з татарочкою, і сумно посміхнувся... Він наказав своїй чайці повернути до великої галери, що йшла недалеко, переповнена визволеними невольниками. Чайка підійшла до галери. Сагайдачний зійшов на галеру. За ним — Мазепа, а там і Небаба. Маленька татарочка теж залепетала, показуючи ручками, що й вона хоче туди піти.
— Бач, і вона за батьком.
— Візьміть її, панове: нехай і вона подивиться. Олексій Попович узяв дівчинку на руки й теж перейшов на галеру, обережно несучи дитину.
Галера являла собою разючу картину строкатої мішанини — жалюгідного лахміття злиднів, прикритого яскравим, часто дорогим одягом: лахміття — це залишки невольництва, залишки тої нужденної одежі, яка в неволі сяк-так прикривала напівголі тіла турецьких і татарських рабів; на ногах, не у всіх ще взутих, але у всіх вже розкутих, видно було сліди кайданів — то живі рани, то засохлі або гнійні струпи; дороге вбрання — це здобич, взята в колишніх панів і мучителів, знята часто з убитого або конаючого господаря і тому інколи закривавлена чи подерта під час сутички з ворогом. Майже всі невольники були сяк-так одеягнені в це здобуте в зруйнованому місті вбрання... Усі невольники — москалі, донські козаки, поляки, українські гречкосії, винники, броварники й особливо козаки, що недавно були в тяжкій неволі, з давно не стриженими або обчухраними, як вівці влітку, головами,— схожі були тепер чи то на татар, чи то на турків, чи то на вірменів... Лише стомлені, змарнілі, засмаглі обличчя говорили про те, що все це тільки-но вирвалося з каторги, зірвалося з ланцюгів...
На галері чути було дивний гомін: лунала мова польська, московська, українська, особливо ця остання. Хто спав, розкинувшись на сонці, ніби досипав недоспані в неволі ночі; хто їв — що встиг захопити з собою, поки-даючи місто сліз і крові християнської; хто розповідав комусь про свої мандри в неволі, про свою далеку батьківщину, про тих любих і далеких, яких, можливо, давно вже немає на світі. Москалі браталися з козаками, гречкосії, винники й броварники — з ляхами; усіх їх порівняла неволя й червона таволга. Якийсь старий, повернувшись обличчям на північ, бив земні поклони. Молодий худорлявий хлопець з довгим русявим волоссям; одягнений у турецьку з басаманами куртку поверх голого, загорілого тіла і в широкі турецькі шаровари, підперши худу щоку рукою, співав, вірніше горлав з сльозами на голубих, задумливих очах:
Как по-о мо-орю! как по-о мо-орю! Как по морю, морю си-инему!