Він наказав одному куреню на чолі з отаманом Дженджеліем відокремитися від усього війська, обійти кругом і облягти весь міський мур, а коли, буде подано сигнал криком пугача, запалити навколо фортечних мурів у різних місцях копиці сіна й всілякі приміські будівлі, щоб викликати переполох у місті й освітити його для подальшої "потреби".
Палії — так називали їх по дорученій їм справі,— діставши цей наказ, відокремились од решти козаків і зникли в темряві, а Сагайдачний повів своє військо далі, керуючись порадами Олексія Поповича, якому були добре відрмі околиці й місто: перебуваючи тут кілька років у неволі, він разом з іншими невольниками чимало попрацював під нагаями пригінчих і в місті й за містом, у садах і на пристані, замітав вулиці й поливав квіти, носив каміння і рівняв грядки на виноградниках.
Нарешті вони опинилися біля фортечної брами... Тихо навкруги, наче в могилі...
Запугав пугач... З-за фортечної брами відповіло котяче нявкання, і одна половина брами з тихим скрипінням відчинилася...
— Мати божа!—почувся тихий жіночий крик, і жилаву шию Сагайдачного обвили ніжні холодні ручки.
— Хвеся! Дитинко!
— Татку! Таточку мій! О-ох!
— Годі, дитинко! Ніколи тепер він радощів плакати... Візьміть її, дітки, стережіть, як золоте яблучко,-* лаказав Сагайдачний, вириваючись з обіймів дівчини.
Тут-таки, в глибині брами, з ліхтарем у руках стояла ще одна постать у турецькому одязі...
— Івашко! Потурнак!—сплеснув руками Олексій Попович.
— Я, Олексієчку! Я сторожу напоїв, покотом лежать...
У цю мить в різних місцях спалахнула заграва, і високі шпилі мінаретів наче зайнялися багряним рум'янцем... Почервоніли і верхівки тополь, немов уночі сходило сонце...
— До роботи, дітки! До зброї! — пролунав владний голос Сагайдачного.
Фортечна брама розчинилася навстіж, і в неї як у пробоїну корабля вривається вода, затоплюючи його, вдерлися запорожці. З палаючим на ратищах клодчям, яке вони раніше припасли й одразу ж, як увійшли до міста, запалили, козаки розбіглися в усі кінці, підпалюючи все, що могло горіти, й сповнюючи повітря несамовитим криком.
Кафа зразу перетворилася на величезне вогнище. Одчайдушні крики розбуджених людей, тріск палаючих будівель, ревіння худоби, плач жінок і дітей, страшні зойки нещасних жертв козацької помсти, яких вбивали й киДали у вогонь, радісні крики невольників, що виривалися на волю і тут-таки, на вулицях, на майданах, при світлі заграви розбивали об каміння свої кайдани, і на довершення всього сильні пориви вітру, який знявся разом з пожежею,— уся ця пекельна картина цілком відбивала той жахливий час, коли люди були наче ті звірі і як звірі поводилися з подібними собі. Хоч яке було пронизливе голосіння жінок і дітей, зойки і стогін тих, кого вбивали, звіряче рикання знавіснілих від крові козаків, хоч яким приголомшливим було гуготіння й тріск Пожежі, але над усім цим панував одчайдушний крик: "Алла! Алла!" Вулиці й майдани вкрилися тілами вбитих і ридаючими над ними жінками, яких козаки не чіпали. Інші тікали, намагаючись врятуватися, стрибали з міських мурів, і якщо залишалися живими, то або поспішали сховатись у садах чи горах, або кидалися в море, щоб дістатися до якогось корабля.
Незабаром на невольничому ринку виросли купи різного добра — товари, витягнуті з крамниць, дорогий одяг, винесений з палаючих будинків, мішки й барила золота і срібла, коштовна зброя і кінська збруя...
На цьому ж ринку, біля знайомого нам фонтана, в струменях якого відбивалася зараз кривава заграва, сидить сліпий невольник і, похитуючись то в один, то в другий вік, перебирає своїми кістлявими пальцями нехитрі струни свого нехитрого інструмента й співає щось тужливим голосом. Але гуготіння пожежі й крики людей перекривають його суворий, з риданням спів...
Від заграви видно було, як прекрасні тополі й кипариси, охоплені полум'ям, чорніли й перетворювались на тонкі обвуглені шпички. У повітрі, над довгими язиками полум'я, шугали перелякані птахи і, охоплені димом та гарячими струменями вітру, стрімголов падали в палаючу безодню й гинули... Все, здавалося, горіло: і будинки ,і мечеті, й мінарети, і похмурі, тепер осяяні вогнем фортечні мури з баштами, і червоні обличчя козаків, які снували в полум'ї, і їхній одяг, освітлений багряною загравою...
— Бий об каміння немовлят їхніх! — кричав Олексій Попович, з'являючись на майдані й сильно похитуючись.
Він, певно, встиг добряче хильнути після довгого козацького посту і тепер був дуже збуджений, погрожував комусь кулаком. Шабля била його по ногах і заважала йти, а він, не второпавши, в чому річ, горлав:
— Бий об каміння немовлят! А! Який се біс мене за ноги хапає!.. Бий! Ріж!
У цей час якась маленька дитина, мабуть, татарочка, кучерявенька й боса, опинившись на яскраво освітленому майдані і не знаючи, куди бігти й кого шукати, голосно плакала.
Олексій Попович натрапив на неї й зупинився.
— Чого ти плачеш? — несподівано ласкаво заговорив він до татарочки.
Дівчинка, побачивши незнайомого, ще дужче заплакала.
— Та не бійся, дівчинко... А! Гаспидське дитя! Яке ж воно гарненьке!
І п'яний добряга нахилився до дитини, гладив її по голівці, заглядав у вічі.
— 'От гарненьке! Ай-ай! Ну йди до мене на руки, не бійся.
І він, незважаючи на сльози дівчинки, взяв її на руки й знову почав гладити по голівці:
—— Стривай, не плач, я медяника дам... У мене добрі медяники, солодкі...
І він справді дістав з кишені медяника, взятого десь у пограбованій крамниці.
— Де твоя мама?—допитувався він у дівчинки, забувши, що вона його не розуміє, і даючи їй медяника.— Я понесу тебе до мами...
Інші козаки, навантажені здобиччю, побачивши п'яного товариша з дитиною на руках, не могли стримати сміх, хоч навколо коїлося щось жахливе.
— Гей, Поповичу, де ти взяв дитину?
— Та се ж його дитина, се йому привела татарка, коли він ще в неволі був.
— Що ж, ти її цицькою годуєш, чи що?
У цей час спалахнула заграва й на морі: це порядкував Небаба,— він запалив турецькі кораблі у гавані.
— Гей, братця, розступіться! — закричав хтось несамовито.
Всі обернулися: освітлений багряним полум'ям і весь зігнувшись під якоюсь важкою ношею, йшов Хома. Побачивши його, козаки аж у долоні сплеснули: силач Хома ніс па плечах гармату!