Інший юнак, білявий і блідий, котрий похвалявся, що в успадкованих ним льохах є меди, які збереглися з часів королеви Ядвіги, і котрому було зауважено про винні льохи праотця Ноя, був Замойський, син славнозвісного Яна Замойського, найбагатший жених у всій Короні польській у Литві і південній Русі.
Нарешті, пан біскуп у дорогій фіолетовій сутані, чистенький, поголений, з білими пещеними руками й дорогими манжетами — це Іосафат Кунцевич, "новий апостол Литви", надія Риму й католицької Польщі і в той же час ворог неоковирного та волосатого Мелетія Смот-рицького.
Коли Мелетій спитав, чи не лишилося в кого-небудь з панів хоч однієї пляшки того вина, яким упився Ной,
Кунцевич скинув на нього свої ласкаві лисячі очі і, підвівши брови, ніби в пориві благочестя, сказав:
— А се панові Ортологу краще'знати.
— Чому ж це, пане біскупе?—усміхнувся князь Януш.
— Тому, ясновельможний ксьонже, що ключі від л^оху Ноя були в них.
— У кого, в них?
— У пана Хама, праотця схизматиків. Злий жарт пана біскупа розсмішив панів.
— Слово гонору! Пан біскуп правду каже! Правда! Правда!— схвалили гості.
Мелетій мовчки усміхався. Всі на нього дивилися, очікуючи відповіді.
— А я ще більш скажу, панове,— відповів він на звернені до нього погляди,— ми, хами, випили усе старе вино своїх праотців і тепер п'ємо токмо горілку.
— Браво! Браво!— схвалив пан хазяїн.
— А я боюсь, панове,— сказав серйозно юний Могила,— як би вони, ці хами, випивши свою горілку, не надумали потім забратися і до ваших льохів. А на це схоже...
— Пан господарич помиляється,— втрутився пан біскуп,— хамам у вельможних панів не життя, а рай.
— О, не зичив би я панові біскупу такого раю!— палко відказав юний Могила.— Хіба ви забули, що пише вам, панам біскупам і всьому панству, Іоанн з Вишні? Хіба ж не ви, каже він, забираєте у бідних підданих з обори коні, воли, вівці, тягнете з них грошову данину, данину поту й праці, обдираєте їх до живого, мучите, утискуєте, женете літом і зимою в негоду на ком'яги 1 і шкуни2, а самі, наче ідоли, сидите на одному місці, і якщо треба часом перенести цей труп на інше місце, то переносите його безжурно на колисках, так немов і з місця не рушаючи!
1 Пороми, плоти.
2 Ялики, човни.
Молодий Могила, забувши, де він і з ким, говорив дедалі палкіше, наче з кафедри, звертаючись більше до пана біскупа. На смаглявих щоках його з'явився рум'янець, в голосі чути було переконання. Мелетій Смотри-цький, уважно слухаючи, дивився на юнака із захватом, решта гостей — з подивом і зчудуванням. Лише князь Януш лукаво усміхався.
— Риторика, пане Могило, чернеча риторика!—знизував плечима пан біскуп.— Хто ж з хлопського поту робить злоті, пане? Та вони б і смерділи...
Гості розсміялися.
— Не смійтеся, ясновельможні панове!—серйозно сказав Смотрицький.— Його милость господарич каже святу істину. Тілько не пани тут винні...
— А хто, пане Ортологу?— спитав хазяїн.
— Той, як кажуть, ясновельможний пане ксьонже, хто заліз в очерет та й шелестить.
— А хто в очереті?
— Папіжник, пане ксьонже... Недарма поспільство, аки бджоли, летять за пороги.
— Пан Мелетіуш каже правду, панове,— озвався князь Вишневецький, який мовчав до цієї хвилини, смакуючи залишки венгржина в чарці.— Сих лайдаків уже сила-силенна. Хлопи цілими ватагами йдуть на Запорожжя: там у них з'явився якийсь відважний ватажок, Ю> нашевич-Сагайдачний, і хлопство дедалі сміливіше підводить голову.
— Пусте, пане ксьонже!— безпечно перервав князь Януш.— Варто тільки цьому бидлу роги обламати...
— Ну, пан ксьонже легко дивиться.
— Легко! Наливайко вже спробував мідного вола...
— Тепер не Наливайком пахне, пане ксьонже... Он при мені через Київ проїхали до цих галганів посли нового московського царя...
— Фе-фе-фе!. Московського царя! Якого це, пане ксьонже? Що в личаках?
— А хоч би й в личаках?
— Ну, це пусте... Цариця Марина дасть їм нашого царя.
— А й справді, панове,— втрутився знову в розмову молодий Могила,— що чути про царицю Марину та про її царевича?
— Є звістка, що. вони в Астрахані,— відповів князь Вишневецький.
— На своєму царстві, панове!— пояснив князь Януш.— І хто б міг подумати, що ця чорноока Марин-ця, яку я знав отакою,— і князь Януш підняв над столом свою пухку долоню не більш як на дві чверті,— і носив на таці, як букет квітів, хто б, панове, міг подумати, що ця маленька Мнішкова буде царицею московською і астраханською!
— Справді, була,— зітхнув молодий Могила.
— Як і ти, пане, міг бути господарем молдавським,— докинув молодий Замойський.
Князь Януш підморгнув услуговуючим шляхтичам, щоб знову наповнили келихи.
— Вип'ємо, панове, за здоров'я цариці Марини й царевича,— голосно сказав він і підвівся.
Декотрі з гостей теж підвелися і, взявши келихи, підняли їх угору. Мелетій Смотрицький сидів нерухомо, ніби спостерігаючи за хмаркою, яка поволі пливла по блакитному небу.
— Hex жиє Марина, цариця московська!— проголосив князь Януш.
— Hex жиє цариця Марина! Нєх жиє царевич! Нєх жиє злота вольносць!— залунали голоси.
-— Слово гонору, панове!— вигукнув пан Будзило, кругленький панок, пікручуючи свої кругленькі вусики.— Я ще раз побуваю у Москві.
— А хіба пан знову схотів кошатини та мишатини?— лукаво посміхнувся своїми жовтими очима хитрий схизмат Мелетій.
— Ну ні, пане Ортологу, тепер буде не те... А проклятущий це був, панове, час, коли ми сиділи в Кремлі і нас виморювали звідти кляті москалі оті—Мінін та Пожарський, ох і часи були!—почав пан Будзило, входячи в свою роль.— Чи повірите, панове, коли ми все поїли, що там у нас було, ми почали красти в коней овес і самі його з'їдали, наче коні. Не стало вівса — коней поїли! Не стало коней — почали їсти траву, різне коріння, а згодом перш собак усіх переїли, потім котів...
— А не дряпали пана коти?— піддрочував хазяїн, підморгуючи гостям.
— Дряпали, пане ксьонже, та дарма! І котів не стало...
— Без котів вас-миші, певно, з'їли?— підморгнув хазяїн.
— Ні, пане ксьонже, ми їх самі поїли.
— І після того не нявчали по-котячому?
— Нявчали, та ще й як, пане ксьонже! Особливо, панове, довелося нявчати, як нічого не ЛИШИЛОСЯ ЇСТИ; крім падла й мерців: них вже із землі викопували та їди.