— Згадайте, панове, що ця нікчемна посудина з вологою, що в ній міститься, пережила і свого першого господаря, нещасного Владислава, який загинув під Варною, і славного Казимира, і Сигізмунда-Августа... Це нікчемне скло пережило династію Ягеллонів, але в ньому живе душа Ягеллонів... Вип'ємо ж, панове, за вічну пам'ять цієї славної династії, з якою Польща досягла нечуваної слави й могутності! Вип'ємо з цієї посудини, на якій я бачу прах наших славетних предків!
І князь Януш урочисто торкнувся шийки пляшки.
— Правда, пане ксьонже, я чую могильний запах,— тихо й сумно сказав один з гостей, юнак років двадцяти, із смуглявим обличчям південного типу і з розумними, задумливими очима,— ця пляшка пережила золотий вік Польщі, а її сестри переживуть нас.
— О, неодмінно переживуть!— безтурботно вигукнув князь Януш.— Я про решту пляшок і в своїй духівниці згадую. Заповідаю тому полякові, який сяде на московський престол і коронується шапкою Мономаха, випити одну пляшечку на згадку про мене.
Князь Януш подав знак одному з услуговуючих шляхтичів, щоб той від-кубрив заповітну пляшку. Вертлявий шляхтич спритно брязнув острогами, підкреслюючи свою увагу й пошану до ясновельможного пана воєводи, і підскочив до пляшки з таким лицарським виглядом, наче це була дама, яку він запрошував на мазура. Він обережно взяв пляшку і, обгорнувши її серветкою, почав відкубрювати засмолену шийку: він, здавалось, священнодійствував.
Пляшку вддкубровано. Дорогоцінну вологу налито в маленькі чарочки. Гості смакують двохсотрічну старовину, яка пережила і їхніх батьків, і славу Польщі.
— Аромат! Я відчуваю — тут сидить душа Ягелло-нова!— у захваті каже один з гостей.
— Divinum!1— процідив крізь зуби пан біскуп. Князь. Януш явно тріумфував.
— У льоху мого батька є дещо старіше за це, панО' ве!— сказав один з гостей, білявий юнак з голубими очима, ставлячи чарку на стіл.
— Що каже пан Томаш?—відгукнувся князь Януш, піднявши голову, як кінь, стиснутий острогами.
— Пан Томаш каже про реліквії свого батька-небіж-чика пана Яна Замойського,— відказав пан біскуп, очевидно, милуючись кольором вина у своїй чарці.
— Реліквії небіжчика пана Яна?— здивувався хазяїн.
— Так, пане ксьонже,— ліниво відповів білявий юнак,— в льоху мого батька збереглася ще одна бочка меду із присланих нашому предкові її милостю королевою Ядвігою на згадку про об'єднання Литви з Польщею. Я з радістю дочастую цим медом панів, якщо вони зроблять мені ласку — відвідають мене в моєму замку в Замості.
З усіх боків залунали ґречності й похвали родам За-мойських та Острозьких і їх славетним, недавно померлим представникам — панові Яну Замойському та князеві Василю-Костянтину.
— Hex бендзє Єзус похвальони!—-закінчив пан біскуп, ставлячи порожню чарку на стіл.
— На віки віків!— відповів хазяїн.
— А чи не лишилося в кого-небудь з ясновельможних панів хоча б одної пляшечки з того вина, яким колись упився праотець наш, Ной-небіжчик?— озвався рап-
Божественно (лат,).
том голос, якого досі не чути було.— Мню, же то є найстаріше вино...
Усі з подивом глянули на того, хто звернувся із цим запитанням. Ніхто одразу не зміркував, що відповісти. Князь Януш, здавалося, підморгнув і оком, і вусом у той бік, де сидів білявий юнак, який щойно хвалився давністю свого меду.
"В самісіньке око вліпив,— здавалося, говорив, лукаво підморгуючи, вус князя Януша.— Дивіться, який схизматик!"
V
Перш ніж продовжувати цю розповідь, не зайвим буде познайомитися з деякими із гостей, що завітали оце до князя Януша Острозького.
Гості усі визначні. Не один з них лишив слід в історії Польщі й південної Русі. Високий, сухий, русявий юнак з холодними сірими очима — це князь Ієремія Ко-рибут-Вишневецький, один з найбагатших та найродови-тіших вельмож південної Русі, володар неозорих майонт-ків та інших багатств по правий і лівий бік Дніпра; він пишався і старовинністю роду, і своїми значними зв'язками. Давно вже князь Ієремія ополячився, давно пройнявся звабливою культурою Заходу, але він терпить віру предків — православ'я, та не з переконання, не за велінням серця, а так собі, за звичкою, за панською традицією, та ще й тому, що мати його, Раїна, дочка молдавського господаря Могили, не полюбляла голених ксьондзів, а з більшою охотою бесідувала про спасіння душі з волосатими та бородатими попами й ченцями грецької, хлопської, віри, схожими от хоч би на цього неоковирного й загорілого "шльрнду", що заговорив про Ноя та його винні льохи...
Цей "шльонда" скидається чи то на ченця, чи то на попа, чи то на запорожця, хоча й без чуба,— такий на ньому чудернацький одяг і величезні чоботища з підковами. У жовтих очах його і на тонких губах постійно грає ніби глузлива чи недовірлива посмішка. Це — Ме-летій Смотрицький, найученіший з усіх схизматиків і найлютіший ворог отців єзуїтів. Він багато читав, багато чого навчився, багато писав, особливо проти унії. Політично-богословський памфлет його — "Вірші на відступників" — наробив багато галасу по всій південній
Русі та Польщі й спричинився до того, що у Мелетія з'явилося багато ворогів. Та він — цей неоковирний "шльонда"—відчував свою силу: багато помандрувавши по Європі як учитель одного литовського панича сина вельможі, наслухавшись найученіших професорів кращих європейських університетів, цей схизматик боровся із своїми ворогами не як неук, а у всеозброєнні тодішньої вченості. Не раз він стинався на веселих диспутах у старого князя Острозького з відомим польським Демосфеном — Петром Скаргою — і завжди, за висловом старого князя, вибивав у нього або зуб, або ребро, хоча й сам іноді відступав з максимум підбитим оком. Тепер цей "шльонда" наробив знову галасу своїм памфлетом "Плач східної церкви", випустивши його в світ під псевдонімом Теофіла Ортолога, і княгиня Раь на, яка була в захваті від цього "Плачу...", запрошувала вчити й виховувати свого синка Ієремію не вченого єзуїта, не витонченого патера, а саме цього неоковирного "шльонду", як називав його жартома князь Гєремія.
Той із гостей князя Януша, якому здалося, що від пляшки з "старим венгржином" тхне могильним духом, юнак з чорними очима й південним типом обличчя,— це майже державний юнак, син колишнього молдавського господаря Могили, Петро Могила. Він учився в Парижі, в колегії, а після втрати батьком його, господарем Симеоном, престолу Молдавії та Валахії, юний гос-подарич змушений був шукати притулку в Польщі й тепер перебував у війську цієї республіки, яка дала йому пристановище. Саме його двоюрідна сестра Раїна і була дружиною князя Михайла Вишневецького і прихильницею волосатого Ортолога.