— Без солі?
— Без солі, пане. А там почали їсти живих — один одного. Почали з піхоти...
— А пан не в піхоті служив?— допитувався князь Януш.
— Ні, пане ксьонже, я виріс на коні.... От і почали їсти піхоту... Якось кинулися — нема цілої роти: всю роту пана Лісницького з'їли. Один піхотний поручник з'їв двох синів своїх, один гайдук з'їв сина, інший — стару матір. Офіцери поїли своїх денщиків та гайдуків, а то траплялося, що й гайдук з'їдав пана...
— Ах, він пся крев!— не витрицав один панок.— Як же це хлоп посмів їсти пана?
— З'їв, пане, що поробиш! Ми вже так і остерігалися один одного — от-от кинеться хто-небудь і з'їсть... А потім, панове, ми таке правило встановили: родич може їсти родича, ніби спадщину, а товариш — товариша.... Не раз і судилися через це: траплялося, що хтось з'їдав свого родича, дядько племінника, а в того, що з'їли, був ближчий родич — батько; то присудили батькові за з'їденого в нього братом сина — з'їсти цього брата.
— І з'їв?
— З'їв, панове... А то ще інша така судова справа була у взводі пана Лісницького: гайдуки з'їли померлого в їхньому взводі гайдука, свого товариша. То родич з'їденого, гайдук з іншого взводу, подав своєму ротмістрові позов на той взвод, який з'їв його родича, доводячи, що він мав більше права з'їсти його як родича, а— той взвод доводив, що він мав ближче право на померлого в їхньому взводі товариша: "Це,— кажуть,— наше щастя".
— Боже мій! Який жах!— тихо сплеснув руками молодий Могила.
— А дивний все-таки, панове, був цей нерозгаданий чоловік!—задумливо сказав пан біскуп.
— Хто?— спитав князь Януш.
— Та цей Дмитрій, що був царем московським, я весь час підозрівав щось у ньому.
— Та й мені він здавався не простим птахом.
— А ваша мосць, ксьонже, хіба знав його особисто?
— Аякже, пане біскупе: він спочатку в нашому дворі вештався з московськими ченцями, з греками, козаками та недоуками-рибальтами й спудеями... Адже в покійного батечка тут було просто вавілонське стовпотворіння. Хто тільки тут не бував!.. Я часто бачив його — отого царевича в підрясничку,— як він усе шептався про щось з оцим галганом, з Конашевичем-Сагайдачним, що тепер, кажуть, отаманує в Запорожжі. Сагайдачний теж вештався тут один час, коли вийшов з братської школи.
— Ваша князівська мосць каже, що Сагайдачний вчився у братській школі?
— Авжеж, тут, в Острозі, пане біскупе, але це було давно.
— Шкода... Його мосць князь Василь, ваш батечко, немало сприяв розведенню цієї сарани, тего пшеклєнте-го схизматства.
— Але ж він, пане біскупе, щиро служив й інтересам святого отця.
— Ваша мосць каже правду. Тільки не треба було плодити цих Сагайдачних...
— І всіх цих, пане, Гриців,— додав молодий Замой-ський.
— А яку шкоду чинять вам ці Сагайдачні й Гриці, панове?— втрутився Мелетій Смотрицький.
— Багато шкоди... Вони сварять Річ Посполиту з Туреччиною.
— А чи не вони, пане, допомагали Речі Посполитій у її війні з Москвою? Та вони ж, пане, оці замурзані Гриці, і орють, і сіють,і жнуть для вас, і служать вам.
— На те вони хлопи, бидло панське...
— На те їх і пан бог створив, панове,— ствердили гості.
— Ха-ха-ха-ха!—зареготав раптом князь Януш.—^ Гляньте, панове! Ха-ха-ха!
І князь Януш, обхопивши гладкий живіт обома руками, зайшовся найщирішим сміхом.
Гості глянули в тому напрямку, куди дивився, сміючись, хазяїн. З палацової тераси, на якій серед розкішної зелені бавилися пани, видно було звивисту Горинь, що потопала в зелені, і далеке Загориння, і найближчу тополеву алею, яка вела до головної замкової брами. Цією алеєю, здіймаючи страшенну куряву, рухалось щось надзвичайно дивне: їхала невелика крита біда, в яку замість коней, здавалось, впряжені були люди, і дзеленчав подорожній дзвіночок.
— Ха-ха-ха!—не вгавав князь Януш.— Немов у Римі тріумфальна колісниця, запряжена полоненими царями.
— Справді, панове, він їде на хлопах,— ствердив пан Будзило.
— Та це патер Загайло,— пояснив пан біскуп,— він так карає непокірних схизматиків або тих, що перейшли у схизму... Він надзвичайно ревний служитель церкви, і святий отець знає його особисто.
Дивний поїзд тим часом наближався. Попереду їхав кінний жовнір з короговкою в руках, на якій зображено було розп'яття. Слідом за жовніром їхав сам патер Загайло. Він сидів у легкій плетеній біді, наче в решеті або кошику, в яких возять дітей гуляти. Верх біди також був плетений, із сап'яновою запоною.
Біду з патером тяг запряжений у неї шестерик хлопів. Це були майже все молоді парубки, лише один серед них з сивиною, худий та понурий. Запряжено їх було так, що попереду йшло двоє, як звичайно ходили в старовину коні цугом і на винос, а позаду, біля самої біди, четверо. За бідою їхав ще один кінний жовнір. До дишла прив'язаний був дзвіночок, який і калатав під час руху незвичайного поїзда.
Коли в'їжджали в палацовий двір, хлопи піддали рисі. Видно було, що молодь робила це умисне — просто бешкетувала; один закидав назад голову, вдаючи баского коня, другий перебирав ногами й іржав, третій, здавалося, хвицався...
— Гі-гі-гі!—іржав кремезний парубок, удаючи жеребця.
— Ой лишечко! Грицько задом б'є!—дурів другий парубок.
— Тримайте! Тримайте мене, пане, а то хвицатимусь,— кричав третій.
Патер, висунувшись із біди, хльоснув сплетеною з тонких ремінців нагайкою хлопів, що надто розпустувалися, і побожно звів очі до неба.
— Пеккаві, доміне!1—пробурмотів він, ховаючи нагайку.
Біда хвацько підкотила до палацового ґанку, на якому вже стояв хазяїн з декотрими із гостей.
Сухий і зморшкуватий патер, підтримуваний жовнірами, що позлазили з коней, вийшов із біди.
— Нєх бендзє Христус Єзус похвальони!— привітав він хазяїна й гостей.
1 Грішні, господи! (Лат.).
— На віки віків!—відповів князь Януш з гостями. Запряжені хлопи стояли біля ґанку і з цікавістю дивилися на панів, як селянські діти дивляться на ведмедів. Пани теж дивилися на них з веселим самовдоволенням, як на чудову й кумедну вигадку патера Загай-ла: ні тим, ні тим не було соромно, і тільки сивий хлоп низько опустив своє похмуре, вкрите потом і курявою обличчя...
— І це вольносць, рувносць, неподлеглосць!— гірко промовив ніби до себе молодий Могила і одвернувся. Усі знову ввійшли до палацу.