Повагавшись мить, він кивнув головою і зайшов до клубу. Відколи в Парижі помер його шуряк Монтегю Дарті,— ніхто не знав до пуття, від чого він помер, напевно знали тільки те, що це було не самогубство,— клуб "Айсіум" почав здаватися Сомсові куди респектабельнішим. І Джордж, як він знав, відгуляв своє, переказився і тепер тішився тільки черевоугодництвом, ласуючи найвишуканішими стравами, щоб більше не гладшати, і залишив у себе, за його власними словами, "лише дві-три старі шкапини, щоб підтримувати в собі інтерес до життя". Отож Сомс підійшов до свого двоюрідного брата, який сидів за столиком біля вікна, без колишнього гнітючого почуття, що він чинить нерозважливо. Джордж простяг йому випещену руку.
— Я не бачив тебе, відколи скінчилася війна,— мовив він.— Як там твоя дружина?
— Дякую,— холодно відповів Сомс,— непогано.
Якась глузлива думка скривила на мить м'ясисте обличчя Джорджа й зловтішно блиснула в його очах.
— Цей бельгієць Профон,— сказав він,— тепер став членом нашого клубу. Непевний чолов'яга.
— Еге ж,— буркнув Сомс.— Чого ти хотів мене бачити?
— З приводу старого Тімоті. Він може врізати дуба не сьогодні-завтра. Сподіваюся, він уже склав заповіт.
— Авжеж.
— Варто б заглянути до нього чи тобі, чи комусь іншому. Адже він останній із нашого старого покоління; йому вже перейшло за сотню. Кажуть, він став як мумія. Де ти збираєшся його поховати? Він має право на піраміду.
Сомс похитав головою.
— В Гайгейті, у родинному склепі.
— Так, гадаю, старенькі скучатимуть за ним, якщо його покладуть десь-інде. Я чув, його ще цікавить їжа. Знаєш, він може так довгенько нидіти. Невже нас не винагородять за старих Форсайтів? Їх десятеро жили в середньому по вісімдесят вісім років — я вирахував. Слід було б прирівняти їх до трійні близнят.
— Це все?— запитав Сомс.— Мені пора йти.
"Ну й відлюдок",— здавалося відповіли очі Джорджа.
— Так, усе. Провідай старого у мавзолеї — може, він схоче виголосити якесь пророцтво.— Посмішка сховалася у глибоких борознах на його обличчі, і він додав:— А ви, адвокати, ще не винайшли способу уникнути цього клятого податку на прибуток? Він таки дошкульно б'є по успадкованому капіталу. Раніше я мав щорічно дві з половиною тисячі, а тепер одержую злиденних півтори тисячі, а вартість життя зросла вдвічі.
— Атож!— буркнув Сомс.— На іподром хоч не потикайся.
На обличчі Джорджа промайнула іронічна посмішка самозахисту.
— Ну що ж,— сказав він,— мене виховали для безділля, і тепер на старість я біднію з кожним днем. Ці лейбористи хочуть обібрати нас до нитки, перш ніж доведуть країну до занепаду. З чого ти тоді житимеш? Я працюватиму шість годин на день, навчаючи політиків розуміти жарти. Послухай моєї поради, Сомсе: стань членом парламенту, забезпеч собі чотириста фунтів і найми мене вчителем.
Сомс пішов, а він знову сів у своє крісло біля вікна.
Сомс простував по Пікаділлі, поринувши в роздуми, що їх викликали слова двоюрідного брата. Все життя він працював і заощаджував, Джордж усе життя байдикував і циндрив гроші; а проте, коли й справді дійде до конфіскації, то постраждає він, працьовитий, ощадливий чоловік! Це було заперечення всіх чеснот, повалення всіх форсайтівських засад. А хіба може цивілізація базуватися на інших засадах? На його думку, ні. Ну що ж, принаймні у нього не конфіскують картин, бо не знають їхньої вартості. Але чого вони будуть варті, якщо ці маніяки почнуть витискати соки з капіталу? Анічогісінько. "За себе я не боюся,— думав він.— Мені вистачило б і п'ятисот фунтів на рік, у моєму віці це не має значення". Але ж Флер! Цей капітал, так розумно вкладений, ці скарби, так дбайливо зібрані й накопичені, мали збагатити її. Якщо ж він не зможе передати або залишити їх Флер, то життя втратить свій сенс, і навіщо тоді ходити оглядати цей футуристський мотлох і міркувати, чи є у "мистецтва майбутнього" якесь майбутнє?
Однак у галереї біля Корк-стріт він заплатив свій шилінг, узяв каталог і ввійшов до зали, де тинялося з десяток відвідувачів. Сомс підійшов до чогось, що нагадувало ліхтарний стовп, на який налетів автобус і зігнув його. Витвір той стояв за три кроки від стіни і в каталозі називався "Юпітером". Він зацікавлено оглядав його, бо останнім часом почав приділяти деяку увагу і скульптурі. "Якщо це Юпітер,— подумав він,— то яка ж тоді Юнона?" І раптом він побачив її навпроти. Юнона скидалася на помпу з двома ручками, трохи припорошену снігом. Він почав розглядати її, і в цей час ліворуч від нього спинилося двоє відвідувачів.
— Epatant! [66] — сказав один із них.
— Жаргонне слівце!— буркнув сам до себе Сомс.
Хлопчачий голос іншого відказав:
— Ти, старий, нічого не второпав. Адже він глузує із глядачів. Коли він різьбив цих Юпітера і Юнону, то, певно, посміювався: "Цікаво, чи проковтне їх наша пришелепувата публіка". А та проковтнула залюбки.
— Слухай-но ти, молодий невігласе! Адже Воспович новатор. Невже не бачиш, що він поєднав скульптуру з сатирою? Майбутнє пластичного мистецтва, музики, живопису, навіть архітектури — в сатирі. Це безперечно. Люди стомилися, чутливість нікому не потрібна, вона віджила своє.
— А от мене, щиро кажучи, і досі вабить краса. Я пройшов через війну. Ви загубили хусточку, сер.
Сомс побачив, що йому простягають хусточку. Він узяв її з властивою йому підозріливістю й підніс до носа. Запах знайомий — хусточка ледь пахне одеколоном, і в куточку його ініціали. Трохи заспокоївшись, він підвів очі й поглянув на юнака: гострі вуха, усміхнений рот, на верхній губі коротенькі вусики, наче дві щіточки, й маленькі жваві очі. Вбраний без претензій.
— Дякую,— сказав він і роздратовано додав:—Радий чути, що ви любите красу; тепер це рідкісне явище.
— Я закоханий у неї,— сказав юнак.— Але ми з вами, сер, останні солдати старої гвардії.
Сомс усміхнувся.
— Якщо вам справді до вподоби картини,— сказав він,— то ось моя картка. Я можу будь-якої неділі показати вам кілька непоганих картин, якщо ви, буваючи в наших краях над Темзою, схочете завітати до мене.
— Страшенно вдячний вам, сер. Я охоче загляну до вас. Мене звати Монт, Майкл Монт.
І він скинув капелюха.