її матеріал про дев'яту домну пройшов у газеті з найвищими похвалами, це відзначили всі працівники редакції і навіть вічно невдоволений і критично-самокритичний їхній редактор визнав, що Анастасія піднялася в останнім, добровільнім до того ж, матеріалі на новий щабель у своїй роботі або, вдаючись до висловлювань в редакційній практиці недозволених, але, як виняток, в даному випадку цілком доречних,— у своїй творчості.
Слово "творчість" редактор викреслював навіть у статтях, де йшлося про Толстого або Шолохова. Натомість вписував слово "доробок", яке чимось причарувало його: чи то своїм лаконізмом, чи то самим звучанням, нагадуючи щось камене-дробаркове, бульдозерячо-екскаваторне, грюкітливо-брязкітливе. І зненацька така розщедреність по відношенню до скромного репортажу, щоправда трохи розтягненого і хіба що прикрашеного кількома вдалими фотографіями.
Похвалено на редакційних літучках, вміщено на дошку кращих матеріалів, премійовано — це все в межах редакції і все можна б пояснити тим або тим, скажімо, Митя-голомозий недвозначно натякав Анастасії, що вона всім завдячує його блискучому редагуванню її матеріалів, дехто лукаво підморгував у бік редакторського кабінету, мовляв, навіть твердокам'яний їхній редактор не вистояв перед чарівною недоторканістю Ана-стасіїною, але тут пішли до редакції листи читачів з найвищими оцінками статей про домну номер дев'ять, і двозначність ситуації зникла сама собою, редактор запросив Анастасію до себе, всупереч своєму звичаю підвівся й ждав, поки вона сяде, тільки тоді сів і, картинно розводячи руками, вигукнув:
— Тепер ви переконалися?
— В чому?
— В цінності й своєчасності вашого... гм...— Він так і не знайшов відповідного слова, але не дуже й переймався тим, бо відразу полишив про минуле, а негайно перейшов до того, що мав у своїх планах.
— Ви знаєте, що наближається сорокова субота року? — поспитав Анастасію з невластивою для нього загадковістю в голосі.
— Сорокова? Субота? А яке це має значення? Ніколи не нумерувала ні субот, ні взагалі будь-яких днів. Є календар — хіба цього не досить?
— В принципі — так. Але йдеться саме про порушення принципів. Сорокову суботу року в об'єднанні академіка Карналя проголошено, ясна річ, неофіційно, їхнім днем сміху, так би мовити, внутрішньої критики, днем зривання масок, днем відвертості, усування будь-яких субординацій, руйнування ієрархії. Щось таке приблизно, бо точно ніхто не знає...
— Не розумію...— Анастасія зробила рух, мовби хотіла підвестися з стільця. Не могла стямитися: невже редактор знає, що твориться в неї в душі? Але ж звідки і як? Навіть Олексій Кирилович, цей найтактовніший чоловік на світі, нічого не довідався від Анастасії, цілком вдовольнився її незграбною брехнею про те їхнє невдале побачення, чув тільки її голос по телефону— і все, більшого вона не могла дозволити нікому, забобонно вважаючи, що кожен, хто зазирне їй в очі, побачить там усе.
— Яке я маю відношення? — майже обурено вигукнула Анастасія.
Редактор був терплячий і лагідний.
— Ви мене ще не дослухали.
— Слухаю, але... Ми з вами домовилися, що про Карналя...
— Не про самого Карналя в даному випадку...
— Але ж його об'єднання... В мене таке враження, ніби ви... Ніби штовхаєте мене весь час туди, не розуміючи, що я...' взагалі, там ніхто небажаний...
— Журналіст не повинен зважати на це. Бажаний — небажаний, що це за критерії? Є обов'язок — він над усе. Повсюди проникати, все бачити, помічати. Прийшов, побачив, написав... Уявіть тільки... Десять років у Карналя в сорокову суботу щось діється в об'єднанні, і ніхто нічого не знає. Як ви гадаєте, це нормально?
— Коли ніхто нічого не знає, то ніхто не може ні обурюватися, ні взагалі...
— Гаразд. А уявіть таке. Наша газета стає гостем на цій суботі великого сміху і запрошує своїх читачів посміятися разом з кібернетиками, впускаючи на свої сторінки...
— Що? Сміх?
— Припустимо, сміх.
— Але ж ви постійно повторюєте, що демократія — річ серйозна?
— Сама в собі — так. Але ж елемент сміху, як великого очисника, не відкидається. Маркс сказав, що людство, сміючись, прощається з усіма своїми забобонами, дурощами й хибними думками.
— Не пам'ятаю, щоб ви коли-небудь згадували ці слова Маркса.
— От же згадав?
— І вибрали найнедоречнішу нагоду.
— Чому так вважаєте?
— Бо коли Карналь нікого досі не пускав на цю свою суботу, то він і надалі робитиме так само. Ви особисто пробували добути в академіка дозвіл?
Редактор зобразив на обличчі таке саме страждання, як під час своїх ритуальних думань.
— Зрозумійте, що офіціально це неможливо... Ні редакторові, ні редакції взагалі... Тільки особисті контакти...
— Анастасія схопилася, відставила стілець, нервово перебирала ремінець торбинки.
— До чого тут особисті контакти? Чому ви вважаєте, ніби я... Редактор теж підвівся. Він трохи зніяковів, чого, здається,
ніколи не траплялося, в голосі малося б чути навіть благання, але ж хіба редактори можуть вдаватися до благань?
— Може, я зовсім дурний, Анастасіє Порфирівно... Але подумав... Ось узяв і подумав: нікому не вдавалося, а раптом нашій Анастасії вдасться... Це була б така бомба!.. Ваша домна, звичайно, прекрасна. Але що таке домна? Це загальнодоступна річ. Як Третьяковка або Ермітаж. Приходь, дивись, пиши, розповідай... А тут... Та ви самі розумієте... Я не можу давати вам завдання... Взагалі на цю тему не можу... Просто сказав... Не хотів вас ображати... Навпаки... Підкреслити ваші гідності... Пробачте...
Дивна поведінка, дивна розмова, ще дивніші наслідки. Сорокова субота року. Число чотири в піфагорійців, число сорок у давніх слов'ян. Символи, натяки, таємничість, нерозгаданість. Анастасію не вабила ніяка таємничість, ніяка нерозгаданість, не рвалася вона ні за які зачинені двері — досить мала свого темного, болісного, первісио-склубочеиого в душі. Але буває така безвихідь, з якої власними силами вже не виберешся, зате досить щонайменшого поштовху збоку, і ти радо підкоряєшся тій сторонній силі, піддаєшся сліпому автоматизму випадку, нагоди, удачі, без надії сподіваючись на збавче світло, яке неминуче має засяяти тоді десь далеко-далеко попереду, виводячи тебе з мороку безнадії й розпачу.