Розгін

Сторінка 218 з 218

Загребельний Павло

— Я підожду вас, Петре Андрійовичу? — Дякую. Назад я вже своїм ходом.

— Своїм, своїм,— бурмотів Мастроянні, навіщось виходячи з машини. Підійшов до "Жигулів", які мовби аж зіщулилися під яскравим світлом фар "Волги", вдарив ногою по передньому колесу.

— Хоч би на балансировку поїхала! Гуму он жує!

Сів у свою машину, рвонув з місця розізлено. Карналь провів його поглядом. Здається, всіх він сьогодні дратує. Чи не безглузда його затія? Він озирнувся. Анастасії ніде не було. Пішов вимощеною білими плитами доріжкою, поминув темну купу дерев, доріжка стелилася понад берегом, губилася в пітьмі.

Анастасія стояла збоку, так ніби не наважувалася ступити на доріжку. Карналь опинився вище за неї, вона повернула до нього обличчя, була вся в темному, якась стримано-сувора, майже чужа й холодна, тільки вузький клинець обличчя ніжно світився назустріч Петру Андрійовичу. Він став і безпорадно потягнувся руками до горла, перехопленого судомою нерішучості. "Не покидай мене в старості, не покидай..."

Навіть з найглибшого нещастя повинна пробиватися парость надії, тільки тоді ти людина, тільки в цьому справжнє чудо життя, тільки там могутнє світло, що пронизує найтемнішу ніч, там заповідання очищень і повернень до вічних джерел.

Київ,

1974—1975