Розгін

Сторінка 217 з 218

Загребельний Павло

— Ти дозволиш подзвонити з твого телефону, Людмилко? — спитав доньку.

—, Ну що ти, батьку, ніби чужий? Я ж твоя доця! І так тебе люблю, як ніхто ніколи не любитимеї

— Вірю! Тому й приїхав до тебе з оцим своїм... недоречним і просто безглуздим... Пробач мені...

Вони зайшли до квартири, Людмила стала перевдягатися в домашнє, Карналь набрав номер Анастасіїного телефону. Довгі гудки, ніхто не відповідав. На роботі? Так пізно? На всяк випадок подзвонив по редакційному телефону, залишеному йому Анастасіею. Вона відгукнулася так швидко, ніби сиділа й чекала дзвінка.

— Яв Києві,— сказав Карналь.— Не витримав. Утік.

— В усьому винна я.

— Ви так довго на роботі?

— Матеріал у номер. Усі кажуть, що редактор мені симпатизує. А наш редактор, коли комусь симпатизує, то визискує його, як рабовласник.

— Іноді хочеться бути рабовласником.

— Вам? Не повірю!

•— А що, коли б я запропонував вам... ні, попросив...

— Я вас слухаю, Петре Андрійовичу...

— Треба вам дещо сказати... Невідкладно... Одне слово... Я на цім боці Дніпра... Могли б ви приїхати?

Мовчанка з того боку дротів була короткою, але Карналеві видалося: мов ціле життя.

— Скажіть куди.

— Ну...— Він і сам не анав. Знов до протоки? Чи не занадто? Оголений геометризм Русанівки не пасував до сум'яття в його душі. Несподівано згадалася недавня нічна прогулянка з Пррнченком, пошкодував, що сьогодні не подзвонив першому Пронченкові, але тепер уже було пізно й не зовсім доречно.— До ресторану "Мисливець" за метро-мостом, знаєте? Там гарна доріжка, вимощена плитами...

Гаразд. Я приїду.

— А ваш матеріал в номер?

— Я вже здала на машинку. А знімки сохнуть. Висохнуть без мене.

Карналь ще мав би сказати, що не хотів перешкоджати в її роботі, але промовчав, обоє тримали телефонні трубки, мовби ще чогось очікуючи, і, мабуть, обоє поклали їх водночас і не без жалю.

Людмила вийшла в домашньому блакитному халатику і яскравих пантофлях. Карналь винувато тупцював коло телефону.

— Я піду, Людмилко.

— Не пущу так. Випий хоч чаю.

Він опирався, але вимушений був підкоритися дочці. Сидів, сьорбав голий чай, бо нічого їсти не міг, у голові, звідкись узявшись, крутився віршик: "А як же ти візьмеш той клятий розгін, коли відступати не можна?" Щоб розігнатися, треба відступити, відійти назад. А назад відступу вже немає. І все так швидко сталося. За якісь лічені години. А як же ти візьмеш той клятий розгін?..

Насправді все відбувалося значно повільніше. Принаймні події розташовувалися не з такою щільністю, щоб між ними не могло виникнути ще чогось нового. Поки Карналь їхав через Київ, поки розмовляв з Людмилою, поки пив чай і крутив собі в голові дивного віршика, десь лунали телефонні дзвінки, тривожні вісті перелітали туди й сюди, таємне ставало явним, надії змінЕОвалися розчаруванням, упевненість поступалася місцем роздратуванню, що межувало навіть із відчаєм.

Кучмієнко довідався про свою долю мало не тоді, як Карналь виходив од Діда-Дівчата. Як — це вже була його техніка, якою володів досконало й бездоганно. Найдивніше: він навіть не розгнівався на Карналя. Посидів трохи, приголомшений страшною звісткою, дістав гребінець, розчесав навіщось волосся, ставши перед дзеркалом у "кімнаті відпочинку", яку, всупереч забороні Карналя, все ж доточив до свого кабінету, зітхнув гірко: "Не знайшов підходу до Петра Андрійовича. Якби ж воно чоловік як чоловік. Коньячок. Риболовля. Полювання. На пеньочок з півлітрівкою. Жіночка там яка-небудь, туди-сюди... А то — наука, наука, наука... А кинься до їхньої науки — шкіряться зі своїм Глушковим, наче я для них імперіаліст якийсь... А хто робив їм добро? Хто?.."

Довго дзвонив до Карналя, але Діна Лаврентіївна сказала, що академік не з'являвся після суботи.

— З'явився, з'явився,— сказав Кучмієнко.— Ви тільки там ні чорта не знаєте!

І пішов до Олексія Кириловича. Той, як завжди, чаклував над паперами. Листів до Карналя йшли хмари.

Кучмієнко щільно причинив двері, став широкий, опасистий, в своєму костюмі в клітинку мовби заґратував вихід.

— Це ти підсунув мій автореферат Карналеві? Олексій Кирилович спокійно зиркнув на нього спідлоба.

— Ви забули привітатися.

— Кий чорт тут вітатися? Підсунув, питаю, ти?

— Не розумію цієї термінології.

— Зрозумієш, голубчику, ти в мене все зрозумієш. Кажи: ти підклав?

— Я не зобов'язаний на такі запитання... І цей ваш тон. Але можу сказати. Так, я дав Петру Андрійовичу автореферат, який був присланий на його ім'я... Мій обов'язок...

— Обов'язок? Перед ким?

— Громадянський.

— Чи ба — громадянин! Ви громадяни, а я хто?

— Не розумію вас.

— Для Карналя наука та для Глушкова — так? А нас — під укіс?.. Ну-ну, Кучмієнка так не зіпхнеш! Підемо далі! Знайдемо вищі інстанції. Ще вищі за Пронченка.

Олексій Кирилович підвівся, вийшов з-за столу.

— Коли ви справді вважаєте себе вченим, то для вас найвища інстанція — істина.

. ;— Ти мене вчитимеш! Забув, хто тебе сюди взяв? І не на те я брав тебе, щоб підсовував академіку журналісточок, не на те! .

Олексій Кирилович зблід, смикнулися йому губи, він ступнув до Кучмієнка і тихо, повільно промовив:

— Я вас прошу... прошу вас вийти звідси! Негайно!

— А то що? — Кучмієнко розглядав його зі зневажливим здивуванням.

— Інакше... Інакше я вас ударю!

Це вже й зовсім розвеселило Кучмієнка.

— Ага, вдариш? Куди ж? В обличчя, в живіт чи нижче пояса?

— Не вибиратиму!

І він ступнув до Кучмієнка. Той, щось бурмочучи, позадкував з помічникового кабінетика.

Подія така незначна, що про неї ніколи ніхто не довідається, і, ясна річ, нічиє передчуття не підкаже про її одночасність з іншою подією, набагато важливішою.

Мастроянні привіз Карналя до "Мисливця", коли вже зовсім стемніло. На цьому березі світла не було, мабуть, на осінь і зиму ліхтарі відключалися, а може, просто хтось забув сьогодні їх увімкнути. За водійською звичкою Мастроянні знайшов площадку для стоянки машин, блиснув фарами, побачив там самотні "Жигулі", насилу втримався, щоб не присвиснути. От тобі й академік! Вже хто-хто, а Мастроянні знав ці "Жигулі", як власну кишеню і перед получкою і після получки.

Він ще сподівався, що то випадок. Спитав не без прихованого хитрування: