— Не розумію,— холодно урвала його захоплену мову Анастасія.
— Сказав тоді, що приїду, проситимусь до Карналя. Щоб бути з тобою.
— Зі мною?
— Ну... Разом... Я ж не міг після того... Кинути тебе не міг ніколи...
— Мене? Кинути?..
Він так ніколи нічого й не зрозуміє. Нізащо не збагне, що вона не належить до жінок, яких кидають, лишають, вганяють у розпач неувагою і забуттям. Не її кидають — вона!
— Вже зустрівся з Карналем. Випадково. Поміг Юра Кучмієнко. Петро Андрійович прийняв мене. Хоч би слово... Здав заяву до відділу кадрів... Сьогодні одержу перепустку...
Він бурмотів і бурмотів, дивився на Анастасію майже благально, а вона відводила очі на якогось древнього божка з роз-сміяною мармизою. Плакати чи сміятися?
— Нічого не розумію. Сказала ж тоді, щоб не смів...
Совинський відступив трохи. Не впізнавав цієї жінки. Ні голосу, ні очей, ні поводження. Обіймав її чи ні? Ще хвилину тому був певний, що так, тепер не міг того стверджувати. Була так само далека, як і тої несподіваної ночі в Кривому Розі. Чужа, холодна, гордо-неприступна. Тоді — що ж то було?
Він вимовив ці слова вголос, цілком розгублений поведінкою Анастасії, і викликав справжній вибух.
— Що було? — закричала Анастасія.— А коли й справді, то що? Хіба вже стала рабинею після того? Потрібна любов. А був тільки відчай. Коли б ти не трапився, а так...
Вона дивилася тепер на Совинського твердо, не відводячи погляду. Іван побачив: здичавіло-ворожі очі, пронизували його з темною безжальністю, вбивали, знищували. Нічого не може бути жорстокішого за жінку, яка не любить.
— Але... Звичайно, це не має ніякого значення, але я...— Він плутався в словах, не знав, що казати, як йому бути.
— Ну, я жорстока. Дала тобі надію, тепер відібрала назавжди. Але що маю робити? Інакше не можу... Якби ти міг усе знати...
В цих словах він уловив для себе якусь надію, хоч і говорилося в них, щоб не сподівався.
— Але ж... Ти... Така ціна... Я не вимагав нічого, ти сама...
— Хіба вартість любові вимірюється тим, що за неї платять? — Анастасія тепер уже відверто знущалася з Іванової розгубленості.— Любов не має ціни. Як тисячолітні міста, як рідна земля, ріка, море...
— Це знов же не має значення, але... Я почувався таким щасливим, що не можу тепер повірити... Думав: щастя на цілі роки, а виходить...
— Хіба щастя вимірюється часом? Воно не має тривалості, хронологія чужа йому й ворожа... Воно не вкладається в спри-мітизований ряд бінарного числення...
— Ти засвоїла термінологію кібернетиків...
— До слова прийшлося... Не має значення, як ти любиш казати...
— Взагалі-то справді це не має значення, але я думав... Здається мені, що був би до тебе таким добрим, як... Ну, най-добрішим на світі...
— А я не люблю добрих! — відбираючи в нього останню надію, жорстоко сказала Анастасія.— Добрі — це ніякі. Боягузи. З усіма однакові. На всяк випадок. Запобігливі й полохливі. Ніколи нічого не вирішують, не роблять зла, але й добра — теж. З такими найгірше. Людина повинна бути борцем, а борці добрими бути не можуть. Я сама зла і зможу полюбити тільки злого, зрозумій, Іване...
— Як же мені тепер? Знов— з Києва?
— Не проганяю тебе звідси. В Києві живе два мільйони чоловік. Будеш одним з двох мільйонів. А про мене — забудь. Прошу тебе і... велю, вимагаю... Будемо друзями, але не більше. Згода?
Совинський мовчав. Ніщо не мало значення тепер для нього. Але щось же колись матиме?
— Тебе підвезти? — спитала вона на прощання.
— Дякую. Я вже громадським транспортом.
8
Кінчався сороковий тиждень року. Такої хронології, здається, ще не пробував запровадити ніхто, може, саме це наштовхнуло кілька років тому молодих Карналевих співробітників оголосити сорокову суботу року Днем кібернетики, не намагаючись, ясна річ, вивести відзначення цього пня за межі їхнього об'єднання і не трактуючи його як звичайне свято, а просто додаючи до всіх інших робочих і вихідних днів року, як, скажімо, редакція "Литературной газеты" доплюсовуе до своїх щотижневих п'ятнадцяти сторінок шістнадцяту сторінку з "рогами й копитами", автором роману віку Сазоновим і веселим літописом людської обмеженості й глупоти.
Про сорокову суботу в. Карналя точилося багато розмов, чутки наповзали одна одної страшніша: мовляв, кібернетики не знають міри в своїх дотепах і всезагальному висміюванні, авторитети в цей день зневажаються, в об'єднанні панує дух анархії, який доходить аж до того, що в одному з відділів вивішується плакат: "З нами Апостол!" — на тій підставі, що очолює відділ молодий учений на прізвище Апостол.
Але чутки залишалися чутками, вони так і вмирали, щойно народившись, бо не мали ніякої поживи: Карналь передбачливо розпорядився в День кібернетики не пропускати на територію об'єднання жодної сторонньої людини. Тимчасові перепустки, навіть помилково, чи, може, й злочинно виписані, однаково не діяли, свято, таким чином, набирало характеру мовби якихось давньогрецьких Елевсинських містерій, про які вчені сперечаються ось уже понад дві тисячі років, так до пуття й не відаючи, що ж там творилося, бо в ті найвищі тайнощі не можна проникнути, ними не можна знехтувати, їх заборонено розкривати, бо в святобливому трепеті перед божествами німіє язик...
Греки зуміли зберегти від світу таємницю своїх містерій тільки завдяки тому, що не мали газет і, отже, редакторів, якії або ж знають усе на світі, або прагнуть знати. Над цим Карналь, мабуть, не задумувався та, власне, й не мав причин задумуватися, бо його заборона не пускати сторонніх мала характер, сказати б, універсальний і діяла тим часом безвідмовно.
Та все діє безвідмовно до якогось часу, а тоді обставини складаються так, що неодмінно має порушитися усталене, а вже тоді, як відомо всім, наслідки передбачити неможливо.
Анастасія, як і всі нормальні люди, ніколи не вела ліку тижням, не знала, що то саме сороковий тиждень року, їй була чужа магія чисел, ніколи не чула, скажімо, що піфагорійці колись число "чотири" призначили для молитов, а хоч би й чула, то що їй до молитов, заклять і чаклувань, коли вся заполонена була внутрішньою боротьбою не знати проти кого, не знати з ким і за що!