Тільки проблиск того світла, тоненький, мов ниточка, повів Анастасію знов на знайому вулицю до знайомої модерної споруди конструкторського корпусу, що так гарно вимальовувався на тлі злинялого осіннього неба своїми бірюзово-срібними площинами стін-вікон, але не стала підніматися швидкісними ліфтами на знайомі поверхи, а з вестибюля, де в зручних кріслах перед столиками, на яких стояли вази з свіжими квітами, сиділо, як завжди, кілька задуманих юнаків, подзвонила до Олексія Кириловича і спитала, чи не міг би він спуститися вниз.
— За три хвилини буду коло вас,— пообіцяв він,— Сподіваюся, у вас все гаразд?
— Дякую, все прекрасно.
— То з більшою радістю вас побачу...
Він не змінився за цей час, так ніби все добре й лихе п житті обходило його стороною, а він стояв на роздоріжжях, усім помагав, сприяв, співчував, обіцяв, цілковито задовольняючись високою роллю посередника.
— Ех,— пожартував Олексій Кирилович, тиснучи Анастасії-ну руку,— якби не був жонатий...
— То що? — прийняла вона його гру.
— Та не мав своїх двох хлопчиків...
— Тоді?
— Тоді я спробував би залицятися до вас, Анастасіє Пор-фирівно.
— Коли вже залицятися, то просто — Анастасія...
— ЗгодаІ Радий вас бачити! Все-таки чоловіче товариство втомлює.
— Здається, у вашому об'єднанні п'ятдесят процентів — жінки. До того ж дуже молоді. Молодші за мене. Я знаю середній вік.
— В об'єднанні — так. А в керівництві? Самі чоловіки. А вже там не має значення — старі вони чи молоді. Кучмієнко чи Гальцев.
— А я до вас з великою просьбою,— відразу перейшла до діла Анастасія.
— Все, що зможу...
— Йдеться про неможливе.
— Тоді обіцяти не маю права, але постаратися...
Анастасія відвела Олексія Кириловича якомога далі від задумливих хлопчиків, які сиділи в м'яких кріслах. Свідки небажані. Навіть коли серед них — якийсь майбутній геній, у що завжди хочеться вірити у таких святилищах людської думки.
— Я хотіла попросити вас... Сорокова субота... Розумієте?
І тут уперше побачила, що навіть Олексій Кирилович може бути нещирим.
— Сорокова? Субота? — перепитав він, мовби вперше чув ці слова.
— Не знаю, як у вас називається цей день, але я б просила вас...
— Мене? Просити? — Олексій Кирилович болісно ламав брови, він не вмів бути нещирим, але й не бачив для себе іншого виходу, тому щосили вдавав непорозуміння, непоінформованість, грав у наївність, забуваючи, що актор з нього — ніякий.
Анастасії стало шкода Олексія Кириловича. Вона взяла його за руку, зазирнула в очі.
— Олексію Кириловичу, я вас розумію. Знаю, що ніколи нікого стороннього на цих суботах не було. Знаю про сувору заборону академіка Карналя. Знаю, що й мене, коли я зверну-* ся навіть до самого Петра Андрійовича, не пустять... Бо й чому б мали робити виняток? Але однаково прийшла до вас, саме до вас...
— Я вам вдячний за таку високу честь, Анастасіє, але справді... Петро Андрійович якнайсуворіше... Ніхто не має права...
— А коли без права?.. Маєте ви тут якийсь вплив?.. Зрозумійте: це не завдання редакції, я не хочу виступати офіційною особою... Може, згодиться колись, якщо я справді щось напишу про Петра Андрійовича... А може, й ні... Тільки глянути... Інкогніто... Жодна жива душа не знатиме про це... Могли б ви зробити це для мене, Олексію Кириловичу?.. Розумію, яке це нахабство, і все ж...
— Давайте відверто.— Олексій Кирилович вже переміг себе, з полегкістю скинув невластиву для нього машкару вдаваності, знов став простим і милим чоловіком, перед яким хочеться від-, крити душу, мов перед рідним.— Загалом кажучи, ніхто ніколи не пробував... Але припустимо... Я проведу вас у суботу до нас, але рано чи пізно Петро Андрійович довідається... Може, й не до кінця, але навіть натяк... Ви розумієте?
— Вас звільнять з роботи?
— Все може бути.
— Тоді не треба. Я не хочу, щоб заради мене ви...
— Я ж сказав: може бути. Але може й не бути. Все це у сфері передбачень і ймовірностей... А от для вас я можу зроби* ти добре діло — так це точно.
— Теж з непевної сфери ймовірностей...
— Але ж ви просите...
— Жіноча примха...
— Коли щось станеться, я можу послатися на те, що Петру Андрійовичу дуже сподобався ваш матеріал про те, як і що читають учені...
— Справді? Він читав?
— А хіба я не казав вам? І він теж не дзвонив? Я записав йому ваші телефони. Він збирався подзвонити, подякувати вам за розумні спостереження.
— Які там спостереження! Та й не до того було в цей час Петру Андрійовичу... Коли я побачила оті траурні рамки...
Анастасія закусила губу. Не хотіла проговоритися навіть перед Олексієм Кириловичем.
— Окрім того,— сказав він,— завжди приємніше підкорятися жінці, ніж начальству.
— Олексію Кириловичу, що я чую! Ви — й такі вислови! Чи то в передчутті сорокової суботи?
— Там нічого такого, запевняю вас... Власне, побачите самі... Рискну і підкорюся вродливій молодій жінці... Тільки приходьте не зранку, а десь коло години дня... Буде більше народу, легше загубитися... Будете без мене... Зовсім сама...
— Якраз те, до чого я звикла останнім часом... Дякую вам, Олексію Кириловичу, навіть не знаходжу слів...
У суботу він провів Анастасію в той самий вестибюль, де вони укладали свій таємний пакт, і миттю щез у натовпі святково зодягнених людей, яких невидимі сили цікавості й безжурності штовхали туди й сюди, людей дивно зоднаковілих, чимось страшенно схожих між собою, а чим саме — не збагнеш. Але за хвилину Анастасія теж стала схожою на всіх, мовби глянула на себе збоку, побачила, як стоїть, піднявши обличчя, втупившись поглядом у величезне біле полотнище, що затуляло мало не половину просторого вестибюля, і всі, хто там був, так само вдивлялися в полотнище, тільки вони всі сміялися чи відверто, чи приховано, а в неї від обурення й несподіванки здавило .спазмою горло. .
На полотнищі чорно наляпано було шаржований портрет Карналя. Карналь з причепленою покудланою борідкою, велетенськими ножицями стриже так само кудлатого, як і його борода, барана, і вовна, падаючи вниз, творить закрутистий напис: "Обкарнай барана і стрижи кібернетику!"
Ще нижче велика чорна рука вказувала пальцем кудись пра-вобіч, і знову всезагальна сила зоднаковіння примусила Анастасію повернути голову туди, куди вказувала намальована рука, і поглядом наткнулася на нове полотнище, щоправда, набагато менше, з застереженням: "У нас сміються тільки на першому поверсі!"