Тепер час сипався, мов у пісковому годиннику. Відлік часу почався, щойно вони сіли в автобус. Ніхто з них більше не належав собі — тільки всемогутній програмі їхнього "круглого столу". Огляд містечка в програму не входив. Ночівля в "Маленькому спочинку" була тільки епізодом, найкоротшим для Карналя, що прибув останній. Прощай, "Маленький спочинок"!
Автобус рушив. Як у кожному маленькому містечку Франції,—вулиця генерала де Голля, старовинні аркади кам'яного мосту через Луару, сіра смужка шосе, що тягнеться без кінця уздовж ріки, далі, далі. Луара нагадувала Десну. Текла повільно, розкидисто, вся в пожовклих купах верб, тільки вода тут набагато брудніша, ніж у Десні, каламутна, брунатна, іноді зблискує на сонці чимось сизорайдужним, так ніби розлито по її поверхні нафту. Чи ще живе риба в цій воді? Французи закивали: живе, але їсти її не можна. Це вже не риба, а продукт харчування фабричними відходами. Над Луарою налічується більше ста тридцяти славетних замків, коштовне намисто Франції, але ще більше тут заводів, які й не стоять на самій Луарі, а ховаються на притоках і знай псують воду.
У замку Ж'єн, який перетворено на інтернаціональний музей полювання, бородатий етолог вчепився в натюрморт Деспорте, аби ще раз нагадати основні постулати свого вчення. Картина зображувала великий трояндовий кущ, і під ним лежачого пса, коло ніг якого — два вбиті фазани. У пса був зовсім мирний вигляд, нічого хижого, ніякого торжества.
— Йому соромно! — гукав етолог.— Соромно й не за себе, а за людей! Сам би він ніколи не брав участі в убивстві, коли б не штовхали його до цього люди! Ми не тільки вбиваємо один одного і все живе довкола — ми ще й псуємо невинних тварин, прищеплюючи їм свою жорстокість! Знищення тварини, обдарованої життям, є злом абсолютним. Це знали вже піфагорійці.
— А яке м'ясо найбільше полюбляє мосьє? — спитала етолога Жіль.
— Яке м'ясо? — розгубився той, посмикуючи свою розкішну бороду.— Гм... Це залежить від багатьох передумов...
— Чи не припускаєте ви, що іноді вбивство може бути виправдане? — спитав його молодий учений з далекої Монголії, який досі тримався скромно й непомітно.
— Виправдане? — аж підскочив етолог.— Як? Чим?
— Ну, вищими цілями. Потребами. Вимогами благородства.
— Благородне вбивство? — Етолог не відставав від монгола, переслідував його до автобуса.— Може, ви спробуєте пояснити?
Монгол, замість пояснення, розповів історію про двох жеребців.
У монгольських степах коні пасуться величезними косяками. Європейцям цього не збагнути. Це поза можливостями їхньої уяви. Кожен косяк, що налічує кілька сотень кобил з лошатами, має свого вожака. Це жеребець, найсильніший, найвідваж-ніший, своєрідний конячий лицар і диктатор. Він панує неподільно, а водночас і мудро, виводить табун на нові пасовиська, захищає від негоди й від небезпек. Коли на табун нападають вовки, жеребець збиває кобил у щільне коло, ховаючи лошат ї слабіших у центрі, сам лишається зовні, щоб розправлятися з нападниками. Бої бувають тяжкі й криваві, там не до етології.
— Етологія стверджує, що не вбивають одна одної лише тварини того самого виду,— обурено вигукнув етолог.
— Я до цього й веду,— спокійно всміхнувся монгольський учений.— Серед безлічі випадків, які тут не місце перелічувати, стався в нас один. Було два великі табуни. Вожаком у одному був жеребець Струмок, в другому — Грім. По-нашому це звучить інакше, але однаково.
Вийшло так, що пастухи обох табунів поставили свої юрти поряд, була грозова ніч, негода загнала коней далеко в степ, пастухи згубили їхній слід, ждали ранку, щоб кинутися на розшуки. Так у наших степах буває часто, ніхто не дивується і надто не переймається. Але десь перед світанком Грім прибіг до юрт, закривавлений, пошарпаний, злякано хропів, жалібно іржав, мовби кликав людей за собою. Пастухи скочили на своїх коней, яких завжди мали коло себе, погнали в грозовий степ. Грім вів їх, не перестаючи похропувати й заливисто, благально іржати.
Степи в Монголії безмежні, скакати можна й день, і місяць. Але пастухи (ми звемо їх аратами) перед ранком добралися до табунів, які чомусь, всупереч споконвічним звичаям, були збиті до одної купи, довкола якої несамовито гасав Струмок. Коли Струмок побачив людей, він кинувся назустріч аратам. Заіржав грізно й страшно, підскочив до Грома і в одне клацання зубів перекусив йому артерію на шиї.
Арати спершу не збагнули, за віщо жеребець убив свого товариша. Та коли під'їхали до табуна, то все побачили і зрозуміли. Довкола валялося, може, десяток, а може, й більше побитих, пошматованих велетенських хижих вовків, з якими всю ніч бився, виходить, Струмок, тоді як Грім, злякавшись, побіг за поміччю до людей. Арати виправдали вчинок жеребця. Та й хто б не виправдав?
З етолога сміялися беззлобно, лінькувато, нікому не хотілося передчасних суперечок. Все ж насолоджуватися краєвидами долини Луари було набагато приємніше. Дискусія мала відбутися в замку Сюллі, до якого від Ж'єна їхали, може, з півгодини або й ще менше. Круглі білі башти замку з шпичастими сірими покрівлями виразно віддзеркалювалися в тихій воді, білі зубчаті мури, канали з фонтанами, зелені гольфові поля, тиша, спокій, цілі століття спокою, що зберігався ще від тих часів, коли суперінтендант фінансів при королеві Генріху IX герцог Сюллі після сповненого пригод, підступів, шахрайств і баламутства життя запрагнув провести в замку останні роки. Тримав у замку два десятки павичів і прибічну маленьку гвардію з восьми дворян-рейтарів. Коли виходив на прогулянку, дзвонив замковий дзвін, рейтари шикувалися шпалерою і салютували герцогові, а тоді йшли слідом за ним. Павичі йшли за людьми, мов нагадування про колишню розкіш, серед якої минуло життя герцога при королівському дворі. Про Сюллі, крім його марно-слав'я й крутійства, відомо, що був він великим майстром говорити непристойності, а також і творити їх. Разом зі своїм королем, чи не найбаламутнішим з усіх французьких королів, Сюллі досить вільно поводився з вірою, стверджуючи, що в будь-якій вірі можна порятуватися, так само як у кожній вірі однаково губиш свою душу.