Після хвилинного мовчання вибухнула буря оплесків. Але віддалік їм відповіло завивання натовпів. Тепер ніхто вже там не сумнівався, що це імператор наказав спалити місто, аби влаштувати собі видовище та співати на його тлі своїх пісень. Нерон, почувши той крик сотень тисяч голосів, звернувся до августіанів зі смутним, смиренним усміхом людини, яку скривдили, і сказав:
— Ось як квірити вміють цінувати мене й поезію.
— Негідники! — відповів Ватиній. — Накажи, повелителю, преторіанцям ударити по них.
Нерон звернувся до Тигелліна:
— Чи можна покладатися на вірність солдатів?
— Так, божественний! — відповів префект.
Але Петроній здвигнув плечима.
— На їхню вірність, але не на їхню кількість, — сказав. — Залишайся тим часом тут, де стоїш, бо тут найбезпечніше, а цей народ треба заспокоїти.
Такої думки був і Сенека, і консул Ліциній. Тим часом обурення в долині наростало. Люди озброювалися камінням, жердинами від наметів, дошками з повозів і тачок, усіляким залізяччям. Через деякий час кілька командирів когорт прийшли з донесенням, що преторіанці під натиском натовпів ледве втримують бойовий порядок і, не маючи наказу йти в наступ, не знають, що робити.
— Боги! — сказав Нерон. — Що за ніч! З одного боку пожежа, з іншого — розбурхане море народу.
І почав підшукувати вирази, які б найліпшим чином передавали небезпеку цієї хвилини, але, бачачи навколо бліді обличчя та неспокійні погляди, злякався також.
— Дайте мені темний плащ із каптуром! — вигукнув. — Невже справді доведеться битися?
— Повелителю, — відповів непевним голосом Тигеллін, — я зробив усе, що міг, але небезпека велика… Звернися з промовою до народу, пообіцяй йому що-небудь.
– Імператор мав би говорити з натовпом? Нехай це зробить хто-небудь од мого імені. Хто візьметься?
— Я, — спокійно відповів Петроній.
– Іди, друже! Ти мій найвірніший друг у всякій справі… Іди і не скупись на обіцянки.
Петроній звернувся до почту зі спокійним і насмішкуватим виглядом:
— Присутні тут сенатори, — сказав, — і крім них, Пізон, Нерва та Сенеціон підуть зі мною.
Після чого спустився поволі з акведука, ті ж, кого він назвав, ішли за ним не без вагання, але дещо збадьорені його спокоєм. Петроній, зупинившись біля підніжжя аркад, наказав подати собі білого коня і, сівши на нього, поїхав на чолі ходи повз густі шеренги преторіанців до чорного, виючого натовпу, беззбройний, маючи в руці тонку тростину зі слонової кістки, на яку обпирався при ходінні.
І, під'їхавши впритул, спрямував коня в натовп. Навколо, при світлі смолоскипів, видно було піднесені вгору руки з різноманітною зброєю, палаючі очі, спітнілі обличчя, роззявлені криком роти, з піною на губах. Оскаженілий натовп одразу оточив його й супутників, а далі видно було справжнє море голів, рухоме, бурхливе, страшне.
Крики посилилися ще й перейшли в нелюдський рев; кілки, вила, навіть мечі миготіли над головою Петронія, хижі руки простягалися до повіддя його коня й до нього, але він усе дужче заглиблювався в натовп з холодним, байдужим, презирливим виглядом. Іноді ударяв тростиною по головах найзухваліших, ніби прокладав собі шлях у звичайній тисняві, і ця його впевненість, цей спокій викликали подив розбурханого натовпу. Нарешті його впізнали, й численні голоси почали кричати:
— Петроній! Арбітр елегантності! Петроній!..
— Петроній! — чулося зусібіч.
І чим більше повторювалося це ім'я, тим менш грізними ставали обличчя навколо, а крики не такими скаженими, бо цей витончений патрицій, хоча ніколи не запобігав перед народом, був, одначе, його улюбленцем. Вважався милостивим і щедрим, а популярність його зросла особливо від часу справи про вбивство Педанія Секунда, в якій він виступав за пом'якшення жорстокого вироку, що засуджував на смерть усіх рабів префекта. Маси рабів любили його відтоді такою палкою любов'ю, якою люди пригноблені й нещасні люблять тих, хто виявляє до них хоч трохи співчуття. Крім того, в цю хвилину долучилася й цікавість, що скаже посланець імператора, ніхто ж бо не сумнівався, що імператор послав його.
Він же, знявши з себе білу, облямовану пурпуровою каймою тогу, підняв її вгору й почав нею махати над головою на знак того, що хоче говорити.
— Тихо! Тихо! — закричали зусібіч.
Незабаром стало тихіше. Тоді випростався в сідлі й заговорив звучним, спокійним голосом:
— Громадяни! Нехай ті, хто мене почує, повторять мої слова тим, хто стоїть далі, всі ж нехай поводяться, як люди, а не як звірі на арені.
— Слухаємо! Слухаємо!..
— Отже, слухайте. Місто буде відбудовано. Сади Лукулла, Мецената[335], Цезаря та Агриппіни буде для вас відкрито! Завтра почнуть роздавати хліб, вино та маслинову олію, щоб кожне могло набити черево досхочу! Потім імператор влаштує вам ігри, яких досі не бачив світ, під час ігор чекають вас частування та подарунки. Багатші будете після пожежі, ніж перед пожежею!
Відповіло йому рокотання, що розходилося від центру навсібіч, як розходяться кола по воді від кинутого каменя: то ближні повторювали тим, хто стояв далі, його слова. Потім тут і там почулися вигуки — гнівні або схвальні, — що перетворилися врешті в один загальний могутній крик:
— Рапет et circenses!..[336]
Петроній, загорнувшись у тогу, слухав деякий час нерухомо, схожий у своїй білій одежі на мармурову статую. Крик зростав, забиваючи відгомін пожежі, — він лунав зусібіч, із глибших рядів, але посланець, очевидно, мав іще щось сказати, бо чекав.
І врешті підвів руку, вимагаючи тиші:
— Я обіцяю вам рапет et circenses, а тепер проголосіть хвалу імператору, який вас годує, одягає, а потім іди спати, голото, бо вже незабаром почне світати.
Сказавши це, повернув коня і, злегка ударяючи по головах тих, хто стояв у нього на шляху, від'їхав поволі до преторіанських шеренг.
Через хвилину був біля акведука. Нагорі застав мало не переполох. Там не зрозуміли вигуку: "Рапет et circenses!", сприйнявши його за новий вибух люті. Не сподівалися навіть, що Петронію вдасться врятуватися, тому Нерон, побачивши його біля сходів, із блідим од хвилювання обличчям почав запитувати:
— Ну, що? Що там діється? Чи вже б'ються?
Петроній набрав повітря в легені, глибоко зітхнув і сказав: