Тим часом солдати при допомозі певної кількості мешканців продовжували руйнувати будинки на Есквіліні, на Целії, а також і на Затибрі, завдяки чому там уціліла значна частина будівель. Але в самому місті палали незліченні скарби, нагромаджені за не одне століття перемог, безцінні твори мистецтва, прекрасні храми та найдорожчі пам'ятки римської минувшини та римської слави. Передбачали, що з усього міста вціліє заледве кілька розташованих на околиці кварталів і що сотні тисяч людей залишаться без даху. Інші поширювали чутки, що солдати руйнують будинки не для придушення вогню, а для того, щоб нічого не залишилося від міста. Тигеллін благав у кожному листі, щоб імператор приїхав і присутністю своєю заспокоїв зневірений народ. Одначе Нерон вирушив тільки тоді, коли полум'я охопило "Domus transitoria"[328], і поспішав, аби не втратити часу, коли пожежа набере найбільшої сили.
Розділ XLVII
Вогонь тим часом дістався Номентанської дороги й від неї, разом із зміною напрямку вітру, звернув на Широку дорогу та до Тибру, обігнув Капітолій, розлився по Бичачому ринку і, знищуючи все, що обминув при першому пориві, наблизився знову до Палатину. Тигеллін зібрав усі загони преторіанців і посилав гінця за гінцем із повідомленням до імператора, який під'їздив, що той нічого не втратить від пишноти видовища, бо пожежа ще посилилася. Але Нерон хотів прибути вночі, щоб ліпше вдовольнитися образом конаючого міста. Через це він затримався поблизу Альбанського озера і, викликавши до намету трагіка Алітура, відпрацьовував з його допомогою поставу, обличчя, погляд і навчався відповідних рухів, сперечаючись із ним завзято, чи при словах: "О, місто священне, яке видавалось міцнішим за Іду"[329], — має піднести догори обидві руки, чи, тримаючи в одній формінгу, опустити її вздовж тіла, а піднести тільки другу. Й питання це видавалося йому в ту хвилину важливішим од усіх інших.
Вирушивши врешті на смерканні, запитував поради Петронія, чи до вірша, присвяченого лихові, не включити кілька чудових блюзнірських випадів проти богів і чи не могли б такі слова — виходячи з точки зору мистецтва — вирватися в такому становищі з уст у людини, що втрачає вітчизну.
Близько півночі Нерон наблизився врешті до мурів разом зі своїм численним почтом, який включав придворних, сенаторів, вершників, вільновідпущеників, рабів, жінок і дітей. Шістнадцять тисяч преторіанців, вишикувавшись у бойові шеренги вздовж дороги, пильнували спокій і безпеку його в'їзду, стримуючи водночас на певній відстані схвильований народ. Римляни виголошували прокляття, кричали та свистіли, але напасти не відважувались. У багатьох місцях усе-таки чулися оплески — це голота, яка нічого не маючи, нічого й не втратила під час пожежі, а сподівалася на щедріше роздавання зерна, маслин, одягу та грошей. Зрештою і крики, і свист, і оплески заглушили звуки труб і рогів, за наказом Тигелліна. Нерон, прибувши до Остійської брами, зупинився на хвилину і промовив: "Бездомний володар бездомного народу, де прихилю я на ніч нещасну свою голову!" — після чого, спустившись схилом Дельфіна, зійшов по приготовлених для нього сходах на Аппіїв акведук, а за ним августіани та хор співаків із цитрами, лютнями та іншими музичними інструментами.
І всі затамували подих, очікуючи, чи не промовить імператор якихось великих слів, які заради власної безпеки належало запам'ятати. Але Нерон стояв урочистий, мовчазний, одягнений у пурпуровий плащ, у золотому лавровому вінку, вдивляючись у шалену стихію вогню. Коли Терпнос подав йому золоту лютню, він підвів очі до залитого загравою неба, мовби чекаючи натхнення.
Народ вказував здалеку на нього, облитого кривавим світлом. Вдалині шипіли вогняні змії, там палали стародавні, священні пам'ятки: храм Геркулеса, споруджений Евандром[330], і храм Юпітера Статора, і храм Селени, збудований іще Сервієм Тулієм, і дім Нуми Помпілія[331], і святилище Вести з пенатами[332] римського народу; в гривах полум'я з'являвся часом Капітолій — то палала минувшина і душа Рима, він же, імператор, стояв із лютнею в руці, з виразом трагічного актора та з думкою не про конаючу вітчизну, а про поставу й патетичні слова, що ними б найліпше висловив величність стихії, аби викликати загальний подив і бурхливі оплески.
Він ненавидів це місто, ненавидів його мешканців, любив тільки свої пісні та вірші; але радів, що врешті побачив трагедію, подібну до тієї, яку описував. Віршомаз був щасливим, декламатор відчував натхнення, шукач гострих відчуттів тішився жахливим видовищем, з насолодою думаючи, що навіть загибель Трої була нічим у порівнянні з загибеллю цього гігантського міста. Чого ж іще міг бажати? Ось Рим, Рим світовладний, палає, а він, Нерон, стоїть на аркадах акведука із золотою лютнею в руці, світлий, пурпуровий, захоплений, прекрасний, поетичний. Десь там, унизу, в мороці, бурмоче та ремствує народ! Нехай собі ремствує. Спливуть століття, тисячі років минуть, а люди пам'ятатимуть і славитимуть цього поета, який у таку ніч оспівував падіння й пожежу Трої. Що Гомер проти нього? Що сам Аполлон зі своєю видовбаною з дерева формінгою? Тут він підніс руки і, ударивши в струни, вимовив слова Пріама:
— О, предків гніздо моїх, о, мила колиско!..
Голос його на відкритому повітрі, при гоготанні пожежі та при віддаленому гомоні багатотисячного натовпу, видавався дивовижно тендітним, тремтячим і слабким, а звуки лютні, що вторили, нагадували дзижчання мухи. Але сенатори, урядовці й августіани, що зібралися на акведуку, слухали, похиливши голови, в мовчазному захваті. Він же співав довго й настроювався на все жалібніший лад. Коли змовкав, аби набратися духу, хор співаків повторював останній рядок, після чого знову Нерон позиченим у Алітура жестом скидав із плеча трагічну сирму[333], ударяв по струнах і продовжував співати. Закінчивши врешті пісню, складену раніше, почав імпровізувати, шукаючи великих порівнянь у краєвиді, що перед ним відкривався. І поступово обличчя його почало змінюватися. Не те, щоб хвилювала його справді загибель рідного міста, але сп'янів і розчулився пафосом власних слів настільки, що раптом упустив з брязкотом лютню під ноги і, закутавшись у сирму, застиг, як закам'янілий, нагадуючи одну із статуй Ніобідів[334], які прикрашали Палатинський двір.