Таж на землі, що родить із себе все для життя земних істот, мусить бути рід! Не зайди, мандрівники, приходьки — птахи перелітні чи безпритульні зозулі! Ті не дають порядку життю на землі. Лише ті, що певні й вірні, як певна й вірна сама земля, творять і тим продовжують працю творчих попередників.
Життя вимагає, щоб його скрізь і завжди будували. Нищити й руйнувати нема потреби, бо все, що не розбудовується, руйнується само собою!
— Oportet habere! — Треба мати! — говорить у приказці мудрість предків.
І дійсно: треба мати! Але не лише "добра дочасні", а також душевну рівновагу, владу над собою й над тими, що схильні робити шкоду, нищити творчу працю, творчі замисли…
Маєтки? Щоб їх мати, треба насамперед здобути, намагатися придбати![212]
А Кай? Він щиро хотів би роздати все, щоб бути досконалим[213].
Ах, юність! "Багатий юнак" — навіть без наймення! — називають його учні Раббі Галилейського. Проте це назва почесна. Бо ж похвально мати стільки, щоб помагати народові й підтримувати його[214]. Нарід — ґрунт, з якого росте сила[215]! Але будувати життя на почуваннях[216]? Забирати від себе й давати іншим?
Хіба не сказав поет[217], богами натхнений, так правдиво й красно:
Життя — сама невдячність. Добро чинити іншим
Не є тобі на користь. Навіть більше:
Те плодить шкоду раз у раз лише й огиду…
Нехай там, у Таррагоні Кай більше заглядає до Валерія Катула та Горація, ніж до тутешнього філософа Соломона! Тому-то й перебирає він міру, як і той Соломон, що своєю негацією всього викликав зневіру в свого народу й забрав йому снагу зберегти владу бодай над власною землею!
А кохання? Що ж! Саме кохання і є найліпший лік на всякі імлисті мрії та безґрунтовні доктрини! І тут справді не помилився Пилат, коли сказав, що в цю добу еллінка Маріам може бути для Кая найліпшою.
Розплутувала вузлики й ловила дальший кінець думки…
Ніхто, як мудра гетера, що розуміє незалежність, не пригодиться так на те, щоб виплутати юнака з погубних ідей! Ніхто!
Ніби Магдалина не приймає Каєвого кохання? Галилеянка погорджує римським громадянином? Сином прокуратора?
Можна припускати тільки одно: не слова кохання й не бряжчання золота можуть змінити вирішення гетери, красуні й багачки…
Бачила вже Магдалину в Тиверіаді. Перед очима матрони встав світлий образ. Дійсно — муза! Зоря, що годі описати! Не куртизана, засліплена тілесними втіхами або дарами багатства… Ні! Вона натхнена всіма музами, світить усіма вогнями, що ними може палати людська душа…
Нелегко таку забути!.. І не швидко це станеться… А з Каєм — особливо!.. А коли це станеться, скільки шалених учинків може скоїтися! Бодай під впливом тих в останній час улюблених Каєм гасел: "… Нема ані елліна, ані юдея — всі однакові!" "Блаженні тихі, бо вони унаслідять землю…" і т. д.
Таж землю підбивали такі "тихі", як Юлій Цезар, Македонський Олександр, Рамзес Великий…
А рівняти галилеянина з римлянином?
— Бідний мій Каю! Мусиш позбутися цих дивацьких мрій! Прокула не виконала б до кінця своїх обов’язків, як звичайна mater familias[218], коли б у такій душевній хуртовині покинула сина самого шукати берега!
Ні, власне, вона сама, Прокула, як свідома mater familias, мусить подбати про заснування сином славного родинного вогнища! — відмітила це в думці, немов записала на табличці…
Був уже час закінчити денне ткання. Тож від міркувань, що чітко оформилися, Прокула без вагання перейшла до чину…
Магдалина в своїм становищі завжди могла сподіватись всяких дивовижних речей на світі. Але ж лектика від шляхетної пані Клавдії Прокули, світлої дружини преславного прокуратора Понтія Пилата, — як зголосив optio, начальник прокураторової особистої охорони? Лектика, що з’явилася не лише в супроводі рабів, але й вояків?
…………………
Магдалині аж стемніло в очах.
Що ж могло трапитися?.. З Каєм?.. Може, кличе її в смертельній небезпеці? Чи не заплутала його в Каяфові сіті та одчайдушна Хетгура? Чи не впіймалася вона?..
Але, як каже оріїо, — Кай у найліпшому здоров’ї, спішно приготовляється до від’їзду на північ Середземного моря, до Іберії[219]…
Не Кай, а в диптихоні стоїть виразно:
"Понтія[220] Клавдія Прокула — Маріам з Магдали, доньці Теофіла арматора. Привіт! Дай, прошу, можливість поговорити з тобою без свідків!"
Нічим злим це не могло загрожувати. Але чому така велика варта?
У Єрусалимі неспокійно. Між юдеями та галилеянами, що завжди ворогують між собою, велике напруження, — була відповідь начальника варти.
Неспокій у Єрусалимі — звичайне явище. Тож Маріам, не турбуючись цим, з цікавістю сідала в лектику.
У Прокулиних носилках, як і в Магдалининих лектиках, подушки пахли нардом. Ця дрібниця немов переконала Маріам:
— Що ж тут незвичайне? Дві визначні жінки, що стоять осторонь натовпу, одна вивищена службовим становищем свого чоловіка, друга — самостійно здобутим становищем, можуть мати бажання щиро поговорити одна з одною без свідків! Про що? Найпевніше про те, що їх в’яже між собою: про Кая!
Майже заспокоєна, дивилася Магдалина на соняшний промінь, що пробивався крізь вузьку щілину між заслонами. Розсипався іскрами в інкрустованій перлами оніксовій широкій фібулі[221], що підхоплювала й тримала фалди Магдалининої загортки. Мов у дзеркальній поверхні спокійної води, відбивався у смарагдовій підвісці довгої сережки і стікав краплинами рефлексів на майже фіалковий пурпур шовкових подушок…
Раптом усвідомила, що її тіло, молоде, гармонійне і пружне, обіймають ці фіалкові подушки, звиклі до пристарілих форм матрони.
З ніжністю й м’яким почуттям погладила блискучий фіалковий шовк…
Уявила собі, як колись ця матрона була молода й гарна, а Понтій Пилат не був ще тоді лисим прокуратором Юдеї з обважнілими презирством кутиками уст… Може, й він був тоді таким найліпшим між тодішніми юнаками, як нині Кай… Бачила перед собою ту чарівну затоку в Байях, що про неї часто оповідав Кай…
Як палко закликав він її, Маріам, свою мрію, в ті чарівні літнища, щоб із блакитних глибин затоки воскресити чарівні сни минулого щастя батьків!.. Щоб повторити знов, ще раз, щастя Понтії й Понтія!.. Магдалина чула ще жагучий голос Кая й усміхалась, як у півсні…