Що вже там вона! Переповнений новинами цілий край! Але ж вона не тільки чула! На власні о-ч-і! — цими своїми очима бачила, ба-чи-ла: і гріб кам’яний, і самого оживленого мерця!.. Бачила так зблизька, як от бачить світлу доміну! І те місце, де стояв Пророк… І де — небіжчикові сестри!
Усміхалася, безсила затаїти своє надмірне задоволення з переваги над тими, що дістали відомості аж із третіх рук. Вона ж чула все безпосередньо від Максиміна та Маркели, цих її ж таки давніх знайомих! Ба й були рівні своїм становищем!
Вони варті повного довір’я! Чи Цікаво світлій доміні довідатися, як все це сталося? Для Аретузи не було сумніву, що доміні буде цікаво! Тільки ж, коли б не сестра померлого, ота красуня Маріам, гетера з Магдали, чи там з Тиверіади, то воскресіння й не було б! Кажуть: ані не гадав ніхто з Лазаревої фамілії, щоб Магдалина взагалі могла плакати!
А вона, немов той весняний дощ, imber serotinus[209], ой плакала ж! Бо себе винуватила за братову смерть. Аж ніхто віри йняти не може, щоб така красуня, на цілий світ перша, мала таке урочливе око, що так на смерть ударяє!
— Та ж то правдонька правдива! Бо ж коли після тієї Маріам, друга сестра, Марта, на піддашки до брата вступила, Лазар уже затужавів! Як затиснув у пальцях зеренце гіркого мигдалю, що його вживав як лік на. серце, так і не могли того зеренця з руки вийняти! Так і з мигдалиною були й поховали. Це чиста правдонька! А Магдалина дочекалася, що прийшов до Витанії Пророк!
— Воскреси брата! Воскреси брата, та й годі!
Чисте осудовище! Бо ж ізраїльтяни вільних жінок ні за що вважають і при зустрічі відвертаються… Та де! Навіть побити камінням можуть!.. А тут ось: гетера привселюдно Пророкові, Вчителеві ноги обіймає та промовляє!.. Аж у самого Пророка очі, як від сліз, заблищали… І сказав голосом великим: "Та йди вже геть звідси, Лазаре!"
І вийшов! На ж тобі!.. Іде собі з гробу, чисто немов з хати!
Аретуза нахилилася і поцілувала полу Прокулиної туніки:
— Даруй, світла доміно! Призналася я, що я з Преторії…
Прокула зсунула брови. Аретуза вловила цей рух і поквапилася сказати раніш своє слово:
— Сама я бачила живого Лазара… Та що там Лазара! Кого б ти гадала, ясна доміно, кого я там бачила? На власні очі! Тетрархового домоправителя дружину! На Геру й Атену! Саму дружину Хузи. Правда-правдива!.. А до неї й озвався Лазар, саме тоді, як мені Маркела заглянути дозволила! І чула я на власні вуха! — це чиста правдонька! "Ніколи, — каже, — я так добре ще себе не почував, як від часу, коли умер!" Ой, боги великі! Я мало не впала! До смерті цього не забуду.
Згадка про тетрарха болісно діткнулася Прокули, збудивши те, що матрона намагалася приспати. Це ж той, що вніс розлад у зовнішнє і внутрішнє життя Понтія! А тим і її! Але промовила байдуже: — Кажуть, що Раббі Галилейський — якийсь бог… Що ж! Це бувало! Зевес із Гермесом теж у людській подобі по землі ходили! У Филимона й Бавкиди хліб їли! Може, й справді це якийсь локальний бог… Але невільниці можуть іти! Купатися Прокула буде пізніш… А про Лазара та Витанію вже чула аж занадто…
А сама думала: так, отже, навіть факту воскресіння померлої та похованої людини замало, щоб вигнати манюсіньку настирливу думку, що не дає забути про себе ні вдень, ні вночі… За двадцять літ подружнього життя з Пилатом Прокула вперше це запримітила й застановилася над цим:
"Понтій Пилат вчинив несправно!"
У сто перший раз повторювала собі:
"Це неможливо!"
І враз по тому думала:
"Дійсно так! Він дійсно угнувся! Збочив із своєї невідхильно простої дороги, від свого незламного звичаю — ставити вище за все чистоту, відверту правду… Скрізь і в усьому йти за нею…"
Підліг впливам? Перейняв негідні римлянина лукаві способи Сходу? Чи ж могла Прокула колись гадати, що при думці про чоловіка в її голові встануть слова Арістофана, що всіх і все ранив стрілами свого сарказму та глуму?
Оточили тебе ті,
Що призвичаїлись туманити нарід…
Що слід знищити того плазуючого гада-ідумейця, про те не може бути двох думок, жодного сумніву чи хитань! Але чи личить римській гідності лукаво миритись із ворогом, яким погорджуєш? Та ще в добу, коли затис у руці зброю проти нього? А це Понтій Пилат зробив!..
Човничок заплутався в основі. Смикнула і замотала ткань…
Затисла зуби і спокійно, методично, обережно вимотувала, розплутуючи одночасно і свої думки…
Що ж вона має тепер робити? Знизитись до того, щоб своєму чоловікові, розумному і правдивому, Пилатові Справедливому дорікати або хоча б тільки виказувати його помилку? Таж сьогодні їй не годиться повчати й наставляти навіть Кая, бо ж таки він уже скинув хлоп’ячу тогу-претексту і став мужем.
Клавдія Прокула на те стала "Понтією", щоб помагати своєму чоловікові в потребі. Навчати його або згоджуватися без застереження на все — цього вона собі ніколи не дозволить.
Було б дуже обачно привести його до визнання своєї помилки. Але тоді — Пилат перестане бути Пилатом!
Тож залишається тільки одно: відійти й більше ніде й ніколи не зустрінутися…
Покрутила головою й смутно всміхнулася:
— Для Прокули середини ніколи не було й не буде!
Увільнила від "вузликів" думку, як пряжу, і знову рівно й швидко йшли далі праця й думки.
Найперше, треба негайно відіслати Кая "до землі". Це справно вирішив Пилат. Задовго вже був юнак нечинним серед бездіяльних мешканців міста.
"Раб із міста, — говорить приказка, — не має вартості". Прокула ж гадає, що не більше варті й вільні urbani[210].
Уважала міщухів переважно за нездар і ледарів, що бояться важкої праці й невідкладних обов’язків[211]. Бояться, щоб хтось, бачачи їхнє вміння працювати, не впізнав у них вільновідпущених, учорашніх рабів.
Тож Кая треба вислати, якнайшвидше! Хоч би й завтра! Щоб не встиг помітити батькового зламу.
Човник вирвався з руки й полетів додолу. Підняла, вимотала. І завагалась…
— А чи добре посилати господарювати нежонатого сина? Особливо в той мент, коли Кай поділив свій юнацький запал чуття між наукою східних філософів з нежиттєвими ідеалами та між сліпим першим коханням, готовим на найбожевільніші вибухи саме тоді, коли йому ставлять перепони?